Розділ 37.2

Вирішую не продовжувати тему матері, бо відчуваю, що ходжу лезом ножа. Терпіння Люци не вічне, а мені згоріти не хочеться. Він і без того напружений.

— А ти ходив до школи?

— Так, дев’ять класів школи для вогневиків, а потім Національний террський коледж єднання.

— І все це з Ру? — обертаю до нього голову. Карі очі поглинають світло ліхтарів.

— Звісно. З першого класу й до сьогодні.

Моїх вуст торкається легка усмішка. Я міцніше кутаюся в пальто хлопця, яке тепер мій. Гарний колір. Гарний запах.

— Змерзла? Може, зайдемо кудись? — я впізнаю в його голосі знайомі нотки переживання. Вони з’являються тоді, коли хлопець хвилюється та трохи соромиться. Це його сум’яття таке миле, ніби він думає, що я вважатиму йому дурним та недосвідченим. О… Ну після Ру йому, певно, просто жахливо на душі. Ніколи не зустрічався, не був з дівчатами. Я не вважаю це чимось принизливим, але щось підказує, що Люциліану справді дуже неприємно, хоч Ру хотів зробити якнайкраще. — Ти вечеряла?

— Ні, — просто відповідаю, смикнувши плечем. — Але я спочатку хотіла сходити до одного місця, — спиняюся, ледь обернувшись до хлопця. — Тут є закинута галерея.

— Навіщо? — він хмикає. — Я живу тут двадцять років. Тобі мене не провести.

— До чого тут втечі та інше? У мене ж навіть грошей нема чи чогось іншого, — фиркаю, допоки вітер б’є по волоссю. — Я навіть не бачила ті гроші в очі. Мені… цей…

Я понурюю погляд, трохи зашарівшись. Стискаю жменю монет у кишені.

— Ти ж знаєш, що я люблю малювати… Ну  й ти любиш. І я цілий кабінет обмалювала прапорами та різними символами… Мені казали, що тут є дуже стара споруда, якій з двісті п’ятдесят. Я хочу туди, — тисну плечима, перекочуючись з п’яток на носки, і дивуюся власній акторській майстерності. — Галерея Еріона Вогнеблиска.

Мабуть, якась людська частинка мене справді прагнула побачити старі мистецькі споруди, тому це звучало так особливо відверто, однак першочергово мені слід було знайти тутешніх нелегалів. І я можу лише наївно сподіватися на те, що Люци не знає про їхнє місцеперебування, хоча й виріс тут.

Може, колись сам шукав подібних, щоб втекти до світу людей? Хіба він не порушував правила хоча б разок? Хіба маги та люди не однакові? Он машини в нас точно такі самі. Тільки екологічно-магічні, ага.

Зітхання.

Я підводжу очі, сповнені надії. Вони мерехтять у сяйві ліхтарів. Люци супиться, зважуючи за та проти, а тоді зітхає, запропонувавши свій лікоть, і я враз притискаюся до хлопця.

— Швидко. І ти не відійдеш від мене ні на крок, інакше я спалю тобі волосся.

— Звісно-звісно, — по-дитячому усміхаюся, ледь не застрибавши. Втискаюся у хлопця, обійнявши руку одразу обома долонями, і ми рушаємо далі вздовж крамниць та ательє.

Це було так легко…

Ніби довіра, ніби…

Здається, моєму серцеві не подобаються бажання розуму.

✯✯✯

Я розтуляю рота, зачаровано вивчаючи закинуту будівлю в стилі пізнього класицизму. Ці колони, гострий кам’яний дах з сотнями вирізьблених зображень. Я можу заплакати, уявляючи, як важко було це зробити. Переді мною такий витвір мистецтва, що на душі страшенно обурливо: як подібне місце можна було полишити в цьому жалюгідному стані!?

Монументальні сходинки, ніби ведуть до театру, на них же знаходиться бронзова кінна статуя з Еріоном Вогнеблиском. На кам’яній підставці вирізаний вірш з книжки, яку, схоже, любив художник. Нам доводиться спинятися по сто разів, щоб я мала змогу доторкнутися до всього, поки підіймаємося нагору. З одного боку, це необхідно, щоб потягнути час та пошукати зачіпки, але з іншого, мені справді цікаво вивчати ці старі стіни, які не осяює жоден ліхтар. Вони потріскані, занедбані й забуті. Десь поза межами цивілізації.

Але це не важливо. Моя головна мета: вийти на потрібних магів. А для цього треба втекти від Люци. Ніби це так просто… Особливо враховуючи те, що досі тримаю його під руку.

Будь-який звук відлунюється від високих стін. Я бачу якісь мольберти, старі вишукані рамки, прикриті павутинням та витягнуті вікна. Зіщулююся, а Люци тим часом запалює вогонь прямо на долоні. Всі п’ять пальців загоряються, привертаючи мою увагу. Я вивчаю ці язики полум’я, знову відчувши дивну зачарованість цим хлопцем. Маю закрити почуття, поки не пірну надто глибоко, тому хутко відводжу очі.

— А тут немає якихось безхатьків?

— У Феєріалі подібне не допускають. Всі за всіма стежать.

Скидаю брови, повільно прибравши руки від Люци, та йду до одного з мольбертів. Неподалік видніється чорний коридор з прочиненими, запиленими дверима.

Я пробігаюся пальцями вздовж масивної золотої рамки, змахуючи потоком повітря павутиння. Магія змушує очі мерехтіти, трохи щипаючись. Озираюся на Люци, що уважно стежить за мною, за кілька кроків позаду. Його карі райдужки мерехтять.

— Чому цю споруду не реставрують?

— Кажуть, колись тут проводили заборонені ритуали некроманти. Я приходив сюди кілька разів, але нічого подібного не відчував. Жодної чорної магії, скелетів чи голосів померлих. Навіть крові чи кістки.