Розділ 36.2

Як же добре, що на мені зараз є проарія. Як же… Диявол. Мої очі метушаться обличчям Люци, допоки він просто тупо дивиться на мене. Дідько, а можна я зроблю це ще раз?

Ніколи не думала, що доторк людини може бути таким жаданим. Це втретє ми торкнулися шкіра до шкіри.

Напевно, Люци бентежить той факт, що я обмацала себе його руками проти його волі. Бляха.

— Вночі я знайду спосіб погуляти містом, — хриплю. — З тобою чи без. Не зупиняй мене, —  заперечно хитаю головою. — Мені це потрібно. Навіть якщо тобі байдуже, чого я хочу… Мені так само байдуже, чого хочеш ти.

Осінній мороз більше пробирає до самих кісток. Силі навіть не потрібно гріти мене, бо я так палаю через власні дії, що от-от загорюся разом із полем.

— Якщо думаєш, що я сидітиму тут, наче в клітці, — шепочу, все ще дивлячись в саму душу темних очей, в яких раптом щось розгорається. Жовте-жовте. — То ти дуже помиляєшся. Стрибай під дудку Асмодея, не переступай через зону комфорту та бійся. Нерішучість вб’є сенс твого життя. Потім жалкуватимеш, що боявся.

Повітря ковзає моїми руками, інколи просочуючись глибше, тече венами та наповнює легені. Якась рейлі позаду випускає різкий потік вітру, роздмухуючи полум’я, яке утворює вогневиця, полем. Ми ніби готуємося до бою.

Я зітхаю та врешті розвертаюся, бажаючи постояти десь  осторонь. Силу отримала, хоч і трошки. Витрачати не буду, щоб втекти.  Бляха, я така близька до своєї мети!

Повітря поміж пальців згущується, коли роблю кілька кроків далі. Воно стає більш матеріальним, ніби я можу потримати його в долонях. Витягти з грудей будь-кого, забравши собі в пальці.

Я починаю усвідомлювати власну перевагу над іншими стихіями. Я здатна на такі страшні речі, що інші мають тремтіти в куточку. І вони робитимуть це. Цьому світу потрібен поштовх.

Я обминаю Зайна та Ру, які про щось сперечаються, тону у власній свідомості, а тоді…

— Вогонь! — вигукує хтось. Обертаюся за звук, перед очима спалахує полум’я, і я різко роблю хрест перед обличчям, розсікаючи язики вогню, яке обдає жаром все тіло. Маги захоплено плескають в долоні, допоки я дрібно тремчу, повільно підводячи голову на нападника.

Люци розтирає зап’ястки за метрів десять від мене. Йому байдуже на мої перелякані очі. Байдуже, що міг вбити. Абсолютно.

Він. Міг. Вбити. Мене.

Я зчіпляю зуби, повільно нахиляючи голову вперед, дивлячись на нього з-під лоба, а тоді напружую пальці, збираючи повітря в долонях. Люци хрустить шиєю, ніби провокує.

Моє тіло самостійно обирає потрібні рухи, коли підводжу долоні, між якими клубочиться вітер, а потім відводжу руки назад, перед тим як щосили метнути буревій у Люци. За цю відстань, що простягалася між нами, потік послаблюється, і лише тріпає шоколадне волосся, коли вогневик відвертає голову.

— У тебе фора десять секунд, — попереджає він, і я несвідомо хапаюся за якусь вогневицю, стиснувши її зап’ястя обома руками.

— Перепрошую.

Дівчина шоковано стежить за тим, як я міцно тисну на її м’язи, а за мить я хапаюся іншою рукою за ще одного мага, щоб посилити силу. Коли минає вісім секунд і Люци починає рухатися в моєму напрямку, його долоні враз загоряються потужним полум’ям, очі іскряться, а на шиї виблискують пекельні смужки, і я розумію.

О.

Він вб’є мене.

З мене виривається якийсь дивний крик, коли стрілою тікаю на вільну частину поля. Причому біжу спиною вперед, кожної секунди натикаючись на магів.

— Тільки спробуй!

Але куля, яка, певно, має температуру лави, вже розповзається повітрям і рине до мого обличчя. Я навіть кліпнути не встигаю, як махаю руками, якось увертаючись від цього. Шкіру легко обпалює, смерть розлітається полем, цього разу не вхопивши мене.

Усередині прокидається щось хиже, неначе я тільки-но відкрила потаємну скриньку, з якої лине сила. Відчуваю свою стихію усередині та ззовні.

Я верещу, знову помітивши вогонь. Всі лишаються позаду, допоки Люци відганяє мене якнайдалі. Від чогось я увертаюся, присідаючи, а в один момент випускаю повітря з тремтливих рук, і воно потужно стикається з вогнем Люци, розчиняючи його в собі.

В повітрі стоїть пекельний жар, я бачу його, бачу ці хвилі, піт стікає моїм червоним обличчям, а Люци продовжує розмірено  йти прямо на мене, допоки плутаюся у власних ногах, намагаючись щось сказати, аби він спинився.

— Лю… Лю…

Я виставляю руки перед обличчям, усвідомлюючи, що він справді вирішив довести мене до смерті, а тоді помічаю ще одну полум’яну змію. З мене виривається високий крик, коли падаю на тверду землю й враз виставляю руку.

Довкола мене миттєво утворюється купол з повітря, який поглинає вогонь, не дозволяючи дістатися до цілі. Кінцівки тремтять, допоки вивчаю цей крихкий захист, через який світ довкола хитається. Десь здалеку чуються оплески.

Люци зупиняється недалеко від мене та струшує своїми зап’ястками, оглядаючи купол.

— Розумно, — говорить хлопець, і я видихаю, опустивши долоні. Сила зміями витікає з мене. Якщо й мала щось всередині, то тепер не лишилося й крихти. Ніби Хейг робив це навмисне, щоб не змогла нікуди втекти. — Сподіваюся, після цього ти більше не захочеш зі мною займатися.