Розділ 35.2

— Щось не так, — Ламберсон водить пальцем з Люци на мене, допоки Суджі на фоні продовжує напиватися, вивчаючи нічний студентський парк. Її очі мерехтять, бліда шкіра справді нагадує мерця, а згодом подруга знаходить шоколадку, якого закусує коньяк. Або віскі. Мені навіть шкода дивитися на це, бо єдиною ціллю в житті Суджі бачить пляшку з алкоголем, яка заспокоїть її та дозволить забутися, втекти від реальності та долі рабині.

Двір порожній, бо всіх розігнали, запевнивши, що це нещасний випадок. Певно, тутешні слідчі, навіть якщо й знайшли що-небудь, то вдало приховали. Це ж таке велика свято, паніка заборонена, ох! Здається, мені теж слід хильнути.

Суджі розв’язує бант на талію, послаблюючи сукню, а тоді разом з алкоголем рушає до кімнати Ру поруч із вбиральнею. Схоже, Ламберсона це не дивує. Двері захлопуються.

— Що з вами? — знову втручається він, і моя шкіра вкривається сиротами. — Це ти через неї напився? А ти через нього втекла?

Ну Люци явно переборщив з алкоголем. Не можу ж я аж настільки сильно йому подобатися. Просто психанув. З ким не буває.

А тоді я вчергове згадую, що досі перебуваю у Феєріалі. Це не Земля, а Аріус. Тут люди не закриваються в собі, проживаючи день у день в серіалах та соціальних мережах. Я не у світі, де спілкування не цінується, і люди з легкістю позбуваються інших, бо в інтернеті завжди можна знайти заміну.

Я в Аріусі. У світі, де маги не знають про віртуальний світ. Вони цінують прогулянки, слова та дії, вони такі, як є, а не ховаються за аватарками, пишучи сміливі та образливі коментарі. Для них, як для людей в давнину, важливе спілкування, бо це все, що вони мають.

І їм, певно, боляче, коли їх отак відштовхують, а тоді знову лізуть, добиваючи серце. Може, вони надто швидко прив’язуються? Це лише моя теорія про тутешній менталітет, бо часто помічала, що маги тут доволі дружні та товариські, вони гуляють разом та роблять домашні завдання в компаніях.

Ру виходить з вбиральні, і я знову опускаю очі до чаю. Вогневик прикриває двері, щоб Люци не чув його дивовижно злого шипіння:

— Що таке, Дінаро?

Я тисну плечима. Мовчу, щоб не заплакати, бо події сьогоднішнього дня… О дияволе, я не хочу про це думати!

— Я… я сказала, що я…

— Що ви не поділили?

— Забери, — тичу йому чай, бо пальці починають тремтіти — Це просто не для нас, я не хочу про це го…

 Я різко втягую повітря, не завершивши фразу, та йду до виходу, геть забувши про Суджі, якій і так добре.

— Срака, я не можу… — гарчить Ру, знову увійшовши до друга. Мені так хочеться закричати про все те, що сталося. Про Раміро та мої плани щодо втечі, про почуття до Люци й що, якби ми зустрілися в моєму вимірі, то неодмінно були б разом. Я була б теплішою, відвертішою та йшла на зустріч. А зараз ми ті люди, от тільки час геть не той. Крик пульсує у вухах, але  натомість я просто йду, бо завтра мені слід тікати, забувши про кожного.

І це добре, що я вибудувала між нами з Люци стіну. Краще вже зараз, аніж пізніше. Принаймні я не буду егоїсткою, яка думає лише про себе. Йому буде легше, якщо забуде мене зараз.

Між навіть однаково нічого не було.

Окрім вогника пристрасті.

✯✯✯

Ру наздоганяє мене, коли вже хочу зачинити двері до власної кімнати. Він занадто різко спиняє їх, а я не готова слухати лекцію, бо попросту зірвуся на Ламберсоні, а зараз ми вже далеко не ті Діна та Ру, які лупасили одне одного за першої ж можливості. Слова вчуватимуться різкіше.

— Просто скажи. Ти кохаєш його чи ні?

— Ми знайомі дуже…

— Він подобається тобі чи ні? — наполегливо повторює Ру, поки ховаю мокрі очі.

Я різко втягую гаряче повітря, а тоді стискаю вуста, агресивно стримуючи пекучі емоції. Намагаюся зачинити двері, але Ру продовжує тримати їх з такою силою, що от-от пропалить чи розломить на шматочки.

— Я рейлі, я не хочу бути ра…

— Він подобається тобі?

— Рейлі вбивають інших…

— Ти кохаєш його!?

— ТАК, Я КОХАЮ ЙОГО!!! — сила всередині мене вибухає разом зі сльозами, що враз стікають обома щоками, вереск виривається з грудей, роздмухує волосся Ру та летить стінами академії, б’ючись об закутки та забігаючи за повороти. Луна від голосу здригає академію, і я щосили захлопую двері з такою могутньою люттю, що подібне торнадо може знести сотні міст. Тіло сповзає спиною по дверях, допоки тисну на очі нижніми частинами долоней.

— Тоді чого ти мучишся? — Ру навіть не намагається відчинити двері. — Чого ти мучиш інших? Добре, у тебе є принципи, у всіх є! Але якщо вже вирішила мучити себе та бути самою, то не тягни до себе Люциліана! Не гуляй з ним, не зустрічайся, не змушуй його думати про тебе цілими днями, бо він же подумав, що ти дала йому надію, бо постійно фліртуєш, а тепер…

Він вульгарно лається, стишуючи голос.

— Зберися, ясно?

— Ру, стулися вже!!! — долинає голос Люци аж з його вбиральні. У цьому крилі занадто тихо, і луна від голосів стає занадто гучною, наче з фільму жахів. — Не треба!..