Розділ 35.1

Мене досі трусить, коли оббігаю всю академію, а тоді спиняюся серед натовпу суконь та костюмів, які скупчилися біля Раміро. Ледь зіщулюю очі, глянувши на блиск крові, а тоді хапаю Суджі за руку, міцно стиснувши:

— Що таке? — питаю, відчуваючи, як втрачаю свідомість. Нудота стоїть у горлі, допоки шлунок продовжує скручуватися. Моє обличчя полотняне, у роті стоїть кров, яка от-от піде з очей, але зовнішньо я спокійна.

Навіть Суджі більш розгублена, аніж я. Подруга намагається пояснити, що він мертвий, і тепер саме вона стала головною підозрюваною, але я нагадую, що Суджі увесь цей час була на видноті й нікуди не зникала.

А от я втекла…

Проте зараз про це не слід згадувати. Та й Суджі чомусь це не доходить.

— Ходімо! Ні́чого на це дивитися! — хриплю, ігноруючи запах крові. Раміро на це заслужив. Прагну запевнити себе у цьому, але чомусь хочеться притулися до дерева та заверещати.

Ні, я не вбивала. Трясця, я не вбивала.

Я ж не вбивця.

Ха-ха…

А навіть якщо так, то що? Хто він? Маг з грошима, який бере рейлі у рабство? Так? Тоді я зробила всім послугу!

Ха-ха-ха. Ха-ха… Ой, який смішний жарт долі. Ха-ха…

Смішок виривається з моїх вуст.

Мені холодно. Повітря більше не слухається, розум починає прояснюватися. От тільки сліз немає, я порожня та нажахана, що очі перетворюються на два колодязі, які ведуть мою свідомість у нікуди. Ніколи не думала, що справді вб’ю когось. Це не жарти, я справді… Ха-ха… Та це сила ж всередині мене, а не я. Я ж не штовхала його. Вітер.

Вітерець подув.

Вітерець… ха-ха… вітерець…

Я не винна. Він упав сам. Я не винна.

Ві-те-рець.

Потік сили вбив людину. Ні, це була не я. Не відчуваю нічого такого, що вказувало б на мене. Цього взагалі не було. Не. Бу. Ло. Ха-ха…

Але якщо я не вбивала Раміро, то Суджі так само не вбивала Мері. Це зробило повітря! Однак з іншого боку, саме людина з пістолетом вважається вбивцею, а не випущена куля.

Ха-ха…

— Де Ру та Люци? — хрип надто помітний, але нічого не можу вдіяти зі своїм переляком та крижаними кінцівками. Мені хочеться розреготатися та робити це, допоки не заридаю. Маги кричать та метушаться, бігають вулицею, допоки викладачі збирають всіх до купи, а охоронці та професійні маги обшукують приміщення.

Сподіваюся, той Жанн втік, а мій страх не лишився поміж стін. Диявол знає, може, у них є якісь магічні штуки для розслідувань. Напустять вовкулак, щоб вчули мій слід. Якщо спливе, що Раміро вбили, і він не просто впав, академії точно кінець. Асмодею кінець. Ха-ха…

Скільки ж тут гостей! Цього йому вже не зам’яти.

— Цей… — Суджі губиться в просторі, тому я тягну її за руку, крізь юрбу та саджу на лавку. Присідаю поруч, обійнявши за крижане плече. — Пішов…

— Хто та куди?

—  Ру тільки що увів Люци. Люци сильно напився.

✯✯✯

Я виглядаю, неначе дурепа, в цій абсурдно вишуканій сукні, тримаючи склянку з теплим чаєм з ромашки під чоловічим туалетом. З Ру було трохи спокійніше, але він вийшов з кімнати на допит від охоронців крила. Цікаво, чому головний корпус був порожнім, вітаючи усіх нелегалів, і лише в крилі з королівськими покоями все суворо охоронялося.

Загалом, мені трохи байдуже.

Аби лише то була не пастка, інакше мені гаплик. Якщо противний хлопчина попадеться, то мене видадуть Асмодею, а потім причино-наслідковим зв’язком з’ясують, що це я вбила Раміро, бо саме тоді зникла з поля зору й…

Люци знову блює, через що я починаю метушитися під дверима до їхньої з Ру вбиральні. Власне, це все, що я роблю: ходжу туди сюди, стискаючи горнятко. Панікую, переживаю та тремчу. Може, ця ромашка більше для мене, аніж для нього, га?

Кілька хвилин тому Ру помахами долонь запалив всі свічки включно з тими, що знаходилися на вишуканій та до жаху дорогій люстрі. Ще й камін розпалив, щоб вже точно показати, хто тут найпихатіший вогневик. Принаймні стало тепліше. Не на душі, та все ж…

— Люци, я зайду? — питаю та одразу б’ю себе кулаком по лобу кілька разів, не витримуючи власних тупих питань, які ставлю кілька хвилин поспіль. Придуркувата закохана дівка.

— Дінаро, піди геть! — лунає з того боку дверей. Звуки блювання — останнє з того, що я б воліла чути, але Люци колись так само стояв під кабінетом Інес, тому не можу піти й полишити його. Люциліан Хейг не вміє пити, прекрасно.

Мені стає легше, бо він нарешті огризається.

— Я принесла ча…

— Дінаро, йди, поки я не сказав тобі, куди діти той чай!

Я знову метушуся, але ситуацію рятує Ру, який затягує слідом за собою переполохану Суджі, в погляді якої виблискує обуреність та нетерплячість, бо її буквально тягнуть за тендітне плече. Нашими обличчями бігають тіні від свічок, сукні мерехтять, а шкіра наливається помаранчем. Електрика зараз не завадила б.