Розділ 34

Зазвичай, під словами «піду до вбиральні» мають на увазі похід до туалету або бажання вмитися та налаштуватися на подальші дійства. Навряд чи хтось бігає порожніми коридорами головного корпусу академії, ховаючись у тінях, зливаючись із зоряною ніччю, щоб магічним чином вийти на того, вигляд кого навіть не знаєш.

Моя сукня тоне в темряві, лише час від часу мерехтячи, коли вилітаю на осяяні Місяцем ділянки. Ноги плутаються, вітер лоскоче нерви, а сукню доводиться підтримувати.

Чекайте.

Загальмувавши за одним з поворотів, хапаюся за крижану стіну, щоб віддихатися, а тоді усвідомлюю, що мені не потрібно бігати й шукати диявол знає кого. Бо я і є життя.

Трясця…

Власні здогадки шокують, однак, виструнчившись, я зітхаю. Вітер метається коридорами, ховається за поворотами та свистить, наспівуючи власну мелодію. Я ковтаю, випустивши повітря з легень. Заплющую очі, намагаючись поєднатися з елементом.

Стукіт серця пульсує стінами, руки тягнуться за вітром, який продовжує гасати коридорами та сходами. Розвівши долоні, підіймаю підборіддя, щоб поглинути ці відчуття. Мої вуха чують те, що ховається в щілинах, пальці вчувають нерівні виступи каміння, об яке спотикається повітря, торкаються стін.

Вітер врізається в тіло, обтинаючи його, і я різко розплющую мерехтливі очі, які палають сильніше за Сонце. Повітря повертається назад до легень, звуки знову на місці.

Я кліпаю, намагаючись зорієнтуватися, допоки вчуваю присутність Жанна. Високого хлопця, який намагається зачаїтися в тіні.

Попався.

Я рину коридорами в картинах визначних діячів, хапаюся за поручні, оббігаю лицарські обладунки чи скульптури якихось жінок.

— Агов!? Чуєш? Я від Гвендолін! Жанне! Навіть якщо ти не Жанн, то я Дінара, добре? Дияволе, сподіваюся, тут не бродить ректор чи якийсь викладач…

Я підбираю сукню, щоб бігти швидше. Над моєю головою відкривається скляна стеля, в яку вдаряється сяйво зірок, змушуючи мою статуру мерехтіти з ніг до голови. Прокручуюся довкола себе, намагаючись налаштуватися, а тоді різко повертаюся через плече до темного коридору.

Тук-тук…. тук-тук…

Я вчуваю, як повітря рухається чиїмись легенями. Вдих... видих... З темряви може вискочити будь-хто. Вовкулака, вбивця, маг, Асмодей, Люциліан. Всі країни зібралися на святкування Дня Терри.

— Хто там?

Несподіваний потік повітря роздмухує мої кучері.

— Це ж ти правда? Ти ж можеш мені допомогти? Жанн. Я Дінара Дільшат.

— Мої послуги не з дешевих, — шепоче чоловік, але такого голосу я досі не чула. Він зухвалий та при цьому більш підлітковий, аніж дорослий. Кляті діти. — Що запропонуєш, принцесо?

Мене може знудити, присягаюся.

Але усвідомлення того, що можу витягти повітря з чиїхось легень надає впевненості. Правда, я не вмію цього робити, однак Жаннові легені такі матеріальні, хоч я навіть не бачу їхнього власника. Ніби можу підійняти долоню, стиснути пальці й лопнути його леге…

Я занурюю долоню до грудей, а тоді витягаю з-під міцної та важкої тканини чималий перстень із зеленим камінням, яке так само починає мерехтіти під сяйвом зірок. Ігнорую ще один потік повітря, поглинаючи його шкірою. Мені вдасться розітнути шкіру цим вітром.

— Як тобі такий камінчик?

Щоб це не було, але Мірабаль дешеві речі не носила. Підліток-перевізник захоплено шепотить, лоскочучи повітря:

— Перстень стародавньої династії…

Я озираюся через плече.

— Підійде? — мене напружує мертва тиша, яка западає перед тим, як надворі знову починає грати оркестр. — У мене мало часу.

Суджі та ще спокусниця, але не зможе довго заговорювати зуби тим дурникам. Навіть Ру. Він запальний, але насправді не тупий.

— Дай глянути. Кинь.

Я фиркаю.

— Гарантія буде?

— Це тобі потрібно, а не мені. Тому кидай сюди, — голос Жанна прямо-таки горить жагою отримати магічну річ, і я усвідомлюю, що Гвен, ймовірно, таки говорила з цим хлопцем про мене перед смертю. Або з якимось із посередників. Тут могла бути ціла система.

Або я в пастці.

Насправді це люди ректора, мене схоплять та заб’ють за крадіжку, і Люци не рятуватиме мене вдруге, бо я нахабно відшила його, хоча власне серце тягнеться до бісового Хейга і я… Дідько.

Він мені так подобається, що я готова впасти на коліна. Але попри це я дала чітко зрозуміти, що настав кінець, хоч ми й не мали навіть початку. Я тікаю. Тепер вже точно.

Підкидаю перстень, він пірнає в темряву, і мене знову обдає вітром, який метається туди сюди, неначе дитина. З новою силою починає грати музика, і я переймаюся, що Люци помітить зникнення блискучої фігурки.

Диявол, його очі.

Його мерехтливі очі були такими карими, що я закусила щоки зсередини.

Годі цього.

— Ну що? — нетерпляче вигукую, ступивши крок вперед, але чую різке шипіння та спиняюся. Зіщулюю очі, але нікого не бачу. Можу відчувати лише те, що й повітря довкола. Вдих… видих…