Розділ 32

Зранку, коли всі метушаться на дворі у світанковому сяйві, тремтячи зсередини через до жаху масштабний захід, я ламаю замок до розкішної кімнати вогневика. Точніше, вогневиці.

Не знаю, як саме відчиняти подібні штуки шпильками, але всі такі заклопотані та перелякані, що яскраве крило заполонила тиша й мертвий спокій, тому я навіть не поспішаю, розхитуючи замок та смикаючи двері, що ті ледве не злітають з петель. З двору доноситься приглушений гул та церемоніальна музика, змушуючи повітря пульсувати, тому хутко смикаю головою, відганяючи ці вібрації.

І як це контролювати? Чула, що в тутешнього монарха також елемент повітря, але сила вогню передалася двом дітям від дружини. Таурон Громохмар. Прізвище належить корінному роду Феєріалу. Матиму змогу побачити цього чолов’ягу на власні очі. Цікаво, як би йому було, якби його дівчинку та хлопчика забрали у рабство до когось на кшталт Раміро? Все зроблять заради грошей, покидьки. Все пробачать та заплющать очі.

— Та ти замахав, відчиняйся вже!

Я штовхаю двері до кімнати Мірабель, байдуже обводячи поглядом рубінове приміщення, більш яскраве та блискуче, аніж у Ру з Люци.

Власне, мене цікавлять лише особисті речі.

Переважно гроші.

Все ж таки добре, що тут немає камер.

✯✯✯

Офіційна частина свята нічим не відрізняється від першого вересня в людських школах. Тобто ти просто стоїш в придуркуватій формі за юрбою людей, нічого не бачачи через нескінченний натовп, допоки в центрі площі розгортається шоу, танці, а адміністрація та сам монарх виголошують урочисті промови. Кажуть, він із трирічним сином Равеном одразу поїдуть і тільки дружина з шістнадцятирічною дочкою Кіран лишаться на святкування до самого вечора.

Ні, справді. Я нічого не бачу. Нафарбовані темрявою очі вдивляються вдалину, а шикарні кучері розвиваються на теплому вітерці. Довелося змусити Ру підігріти мені плойку в ообмін на те, що зізнаюся, який він гарний.

Я сказала, що він трохи кращий за середньостатистичного хлопця, але цей варіант не пройшов, і мені довелося погодитися подарувати Люциліану ввечері повільний танок. Хейг про нашу угоду не знав.

Сотні студентів стоять купками за кольорами, подумки сподіваючись, що якийсь з рейлі не влаштує пожежі чи землетрусу. Або цунамі чи торнадо. Взагалі-то моря поблизу немає, хіба річка Істара, де знайшли труп.

Маги вогню та повітря постаралися на славу, бо листопадове сонце не має бути аж настільки потужним. Я бачу проблиски сили перед собою та кляті вібрації.

Ліки Інес допомогли зняти головний біль. Спала я не надто спокійно, однак, випивши зранку пігулки, самопочуття значно покращилося. Суджі потонула десь серед натовпу, допоки я стояла біля однієї з лавок осторонь від юрби. Крутилася собі, вловлюючи голос Асмодея, який рубав повітря. Тут явно працює якийсь підсилювач звуку, створений магами повітря, бо в Асмодея немає мікрофона. Люци розповідав про це в бібліотеці.

Погода прийнятна, щоб гостям було комфортно.

Здається, ректор знову розповідає про виникнення академії чи важливість цього дня. Цінність Терри, повагу до гостей, історію…

Бла-бла-бла.

Головне: витримати офіційну частину, а потім усі підуть чепуритися до чогось на кшталт балу під скрипку й фортепіано. У мене навіть сукні немає, хоч я й лишала якісь начерки в ательє. Пошив на замовлення платний, а гроші потрібні мені геть не для цього. Однак на бал таки доведеться піти, щоб не викликати підозр у Люци, з яким тепер ще й муситиму танцювати після того, як ледь не поцілувала. Дурепа.

— …наших лицарів! — чую кінець фрази та чимшвидше рушаю до натовпу, стаючи навшпиньки. Дідько! Слід було взувати підбори. Я ніколи не бачила параду лицарів. Бісове лайно! Щоб вас тут всіх повивертало!

— Обережніше! — вигукує знайомий голос, а потім мене підхоплюють на руки. Я ледве тамую крик, запхавши його в шлунок, допоки Ру всаджує мене до себе на міцне плече, геть не хвилюючись, що я в спідниці. Його руки встигають торкнутися моїх оголених частин шкіри, впустивши магію, але враз одна долоня лягає на підбори, а інша обіймає за талію.

Я навіть не розумію, що конкретно сталося, вчуваючи бурління магії.

— Диявол, що ти робиш!? — хапаюся за його яскраву голову, аби не впасти. Червоний одяг Ру надто сильно виділяється з-поміж монотонного сірого натовпу. Сила біжить венами через доторк до його обличчя.

О.

О! Це те, що мені потрібно! Треба збирати магію, щоб увечері перетворитися на буревій. Дякую, Ламберсоне.

— Циц, дивися! Ото наш іде! — каже Ру й одразу починає реготати, тягнучи «у-у-у!». Я напружую магічний зір, придивившись до величезної площі, довкола якої вишукувалися студенти. — Святий Духу, який він смішний!

Десь два десятки чоловіків у золотих (і, певно, важких) обладунках та мечами у піхвах синхронно крокують під барабани та духові музичні інструменти. Це дуже нагадує парад, і я несвідомо розтуляю рота  в широкій усмішці, вивчаючи це дивне дійство, яке не на жарт тішить.

— Хто «він» і де він?

Вони ж всі однаковісінькі в цих шоломах. Я тисну долонями на обличчя Ру, жмакаючи його шкіру, але враз отямлююся:

— У тебе є п’ять секунд на те, щоб відпустити мене, а інакше я проб’ю своїми нігтями твоє м’ясо.