Розділ 31.3

О дияволе…

—  Я читала, що це може бути пов’язано з графинею Маргаритою. Вона подарувала квітку графові Орландо перед його відрядженням у Хрестовий похід. Граф загинув у бою, але його друзі привезли квітку назад до коханої. Вона була забарвлена кров’ю графа. Маргарита посадила насіння цієї квітки в пам’ять про коханого та ось… так.

—  Цікаво, —  шепоче Люци, і я перестаю ковтати. —  Але зілеї не схожі на маргаритки. Вони тільки білі, з гострими листочками, які накладаються одне на одного в кілька шарів. Рідкість, щоб в центрі зілеї з’явився рожевий чи блакитний колір. Це особливий сорт. А ще в нас є террські кришталеві сльози. Це прозорі квіти, пелюстки яких нагадують краплини води. Як лід. Вони символізують почуття. Будь-які, але щирі.

Люци знову дивиться мені в очі, а я гублюся в лабіринті емоцій, усвідомлюючи, що хотіла б його поцілувати. Зараз. Коли він лежить під стіною в порожньому коридорі, шоколадне волосся розкидане підлогою, а я так жахливо близько: гріюся у вечірньому сонці, яке відбивається об янтарні Люциліанові очі та потрапляє прямо мені до серця.

— Напевно, гарні, —  вихоплюється з рота, поки власні очі метаються його.

—  Так, —   підтверджує Люци, ковтнувши. — За легендою, ці сльози були дзеркалом, яке розбилося в дзуськи, перетворившись на краплини, що потім зрослися в пелюстки квітки. Коли дивишся на них, то бачиш розбиті часточки різних частин тіла та обличчя того, про кого думаєш та цінуєш найбільше. На одній пелюстці —  брови, на іншій —  вуста…

Я ковтаю (або ні), перестаю думати, сприймати інформацію та гублюся, гублюся, гублюся…

—  Очі, пальці… ключиці. А якщо хтось нічого не бачить, значить ще не знайшов своєї половинки.

—  А ти когось бачиш? —  шепочу хутчіше, аніж мала б.

Тоді Люци знову торкається поглядом моїх вуст. Я несвідомо посуваюся трохи ближче, плутаючи волосся під собою, а от Люци не рухається, ледь розкривши губи. Спокійно вивчає мене, ніби зовсім не розуміє.

Та і я забуваю про все на світі, втративши здоровий глузд, коли…

Різкий свист змушує смикнутися всіма кістками, впавши на те місце, де лежала раніше. Грудна клітина пришвидшується, коли рвучко повертаю голову праворуч, ігноруючи рум’янець, який пече щоки та біжить до шиї.

— А це що за клуб? Чого мене не покликали? — кричить Ру, і луна бігає стінами. Я фактично бачу, як колихається повітря, як ним шириться голос Ру, як у просторі ковзають інші невидимі частинки, що вказують на запахи. Дідько…

Диявол!

Що я збиралася зробити!?

Присягаюся, що розцілую Ру за те, що він вчасно увімкнув мій дурний мозок. Трясця вашій матері!

— Я думав ти пішов на вечірні заняття, — ледь говорить Люци, і я кидаю на Хейга швидкий погляд. Він розглядає стіну, бігаючи очима по всіх усюдах. Хутко відвертаюся, а за мить відчуваю, що Люциліан так само «непомітно» зиркає на мене.

— А-а-а, я сказав викладачці, що досі погано почуваюся, та пішов шукати парочки, які цілуються по закутках.

— Ха-ха-ха, як смішно, — іронічно підкреслюю, а тоді розумію, що Ру лягає поруч зі мною. Він закидає свої великі ноги на стіну, суне долоні під голову та полегшено зітхає.

Чудово.

Мене затиснуто поміж вогневиків.

— Це не смішно, Дінко, — зазначає Ру. — Це трагедія.

Я повільно кліпаю, повернувши голову до наших шістьох ніг. Дві пари шкіряних туфель Люци, мої чорні туфлі на високих підборах, а тоді білосніжні кросівки Ру.

Якби я тільки могла переступити через себе, то взяла б їх обидвох за руки. Міцно притиснула до себе та щиро попрощалася. Однак ніхто не знатиме про мою втечу, і зараз я не надам їм жодного сумніву чи підозри. Я муситиму знайти вихід, натрапити на того перевізника Жанна, і можу лише молитися всім вищим силам, що він таки прийде.

— Чому такий сморід? — втручається Ру.

— Це фарба.

— А який сенс у тому, що ми отак лежимо? — щиро не розуміє він, і Люци тихо сміється з цього дитячого обурення.

— Бо картина згори, як на неї ще дивитися? А взагалі, я не знаю, чого це ви тут лежите. Я чекаю на Зайна. Ми робимо кабінет для Студентської Ради Рейлі. Є ідеї для назви? — обертаю голову спочатку до Люци, а тоді до Ру. В другого волосся ледве не горить, а ластовиння сяє під променями сонця. Очі жовті-жовті. У Ламберсона цей колір вказує на спокій та умиротворення, а от в Хейга — останні секунди перед вибухом.

— Фронт Свободи? — починає Ру, але я мукигаю, не погоджуючись. — Голос Справедливості? Борці за Права? Право Волі? Щит Правди?

— Нє, — зітхаю, закусивши губу. Розглядаю наші ноги, замислившись ні про що, а тоді чую по лівий бік від себе:

— Поклик Вільних?

Я завмираю, важко ковтнувши, відчуваючи, що Люциліан вивчає мене, мій профіль, і боюся навіть поворухнутися чи вдихнути.

— Ну-у… — тягну, завагавшись з відповіддю. Ця ідея ніби насичена фарбами. Ніби хтось вмокнув у воду використаний пензлик, і тепер все вибухає хмаринками блакиті. — А якщо Поклик Вільних Сердець?