Розділ 31.2

Я розглядаю власні ноги, лежачи догори дриґом на кам’яній підлозі. З прочиненого кабінету поруч долинає гострий запах фарби. Оскільки сьогодні вділа сірі шорти, які є одним з варіантів академічної форми, можу дозволити собі спертися витягнутими ногами на стінку, розвалившись прямо в холодному коридорі.

Пасма волосся розлетілися довкола голови, тонучи в останніх променях сонця. Тут прохолодно, тому мала б увімкнути силу та впустити повітря, нагадавши, що воно є частинкою мене, але натомість закуталася в пальто Люци, бо слід економити магію для завтрашнього дня. Можливо, навіть доведеться торкнутися когось для підсилення енергії. Жахливо, але необхідно.

Складаю руки на грудях, неначе мертва, забувши про те, що долоні в різнобарвній фарбі. Зайн рушив за шваброю та ганчірками, а я лишилася на підлозі в цьому порожньому вечірньому місці в очікуванні на хлопця-рейлі. Стіни тут до страху високі: метрів п’ять. Ще й стеля аркової форми, що також вражає.

Завтра, завтра, завтра… Сьогодні ще можна витратити час на плакати та оголошення, які трохи пізніше зроблю разом із Зайном в друкарні, але завтра всьому настане кінець.

Сподіваюся. Мені слід встигнути подбати про Раміро, а сьогоднішні кількагодинні роздуми в парку та в Інес підкинули мені кілька ідей.

Зайн справді милий хлопець. Я вчуваю, як щось сміливе в ньому намагається пробитися на волю, однак зрештою всі ми тут зламані та змучені. Страшно уявити, наскільки сильно вогневики-рейлі бояться за життя після випадку з Остіном. Сусід по кімнаті…

Але й у повітряних рейлі кожна хвилина може бути останньою, тому вагань не буде. Втечу, чого б це не вартувало.

Витягаю долоні поперед себе, розглядаючи пальці. Стеля помальована сотнями візерунками, які разом складають понурі хмари. Кольори переливаються з багряного у смарагдовий, насичуючи сіряву та блакить. Тонка робота з нескінченною кількістю деталей та відтінків, образів магів та тварин, які зливаються у хмари.

Я заплющую одне око, зробивши пальцями рамку, а тоді в центрі неї з’являється зацікавлене обличчя. Смикаюся, враз схопившись за серце, але за мить вже полегшено зітхаю. Люциліан здається серйозним, коли оглядає мене, а опісля заглядає до прочиненого кабінету, бо довкола й справді стоїть шалений сморід фарби.

— Чому ти?.. — він затинається, звівши брови. Знову дивиться на мене. — Чому ти лежиш на підлозі?

— Я дивлюся на картину, — вказую пальцем на містичне небо, а тоді знову складаю руки на грудях.

Вогневик також задирає голову до стелі. Ледь схиляє шию набік.

— «Гнів Духа» називається, — ледь промовляє Люци, допоки заплющую очі, зітхнувши. Його голос розходиться луною всіма стінами та вібрує в моїй свідомості. Тепле повітря його вуст наповнює простір між нами, і я не знаю, як приборкати цю частинку магічного єства. — Її намалювали майже двісті років тому.

Чую повільні кроки від чоловічих туфель, а коли повертаю голову ліворуч, то бачу, як Люциліан лягає поруч зі мною, закидаючи довгі ноги на стіну. Складає руки на грудях, які прикриває сорочка, та тяжко зітхає. А тепер тиша.

О.

Ну добре.

Я відвертаю голову назад до картини, забігавши очима куди тільки можна. Пауза затягується, змушуючи мене рахувати секунди.

— Розкажи якусь вашу традицію, — шепочу, аби не мовчки. — Щось цікаве.

Хейг тисне плечима, завагавшись лише на мить:

— У берка́мі в нас цвітуть зілеї…

— Беркамі? Це місяць такий?

— Ні. Це період. Зілеї квітнуть ближче до зими, частіше в найхолодніші дні. Це білосніжні поля з кришталевими ягодами. Якщо казати людською мовою, то це з кінця листопада й до початку січня.

Точно. У них свої назви місяців та періодів. Однак, оскільки світи суміжні, тривалість року однакова людській. Ну майже. Здається, час у Феєріалі відстає від європейського на кілька годин. І кожна пора року починається трохи раніше.

— І?

— В інші пори року зілеї дуже важко роздобути. Вони на вагу золота. І ця квітка з давніх-давен вважається символом кохання. Це почалося ще за часів лицарів.

Я хутко обертаю голову до Люциліана, дивуючись тому наскільки він близько. Помаранчеві промені розпалюють його задумливі карі очі, блискають фарбами на волосся.

—  Це як людські білі маргаритки.

Люци повільно обертає голову до мене, і його райдужки переливаються, зачаровуючи мої. Моє серце гупає, що от-от почне відлунювати об стіни академії, поки завмираю з розкритими вустами. Мені потрібні довгі п’ять секунд, щоб отямитися й продовжити:

— Маргаритка… Тобто лицар, дівчина якого погоджувалася віддати своє серце, мав право зобразити на своєму щиті маргаритку. Це я просто… згадала.

Люциліан уважно стежить за моїми широко розплющеними очима. Його сонний погляд на диво живий.

—  А чому так? —  вихоплюється з пухких вуст, і я кліпаю, радіючи, що полум’яний погляд ковзнув до моєї шиї. Його дихання тривожне. Цікаво, чи відчуває він, як палає все моє єство?