Розділ 30.1

Атмосфера медичного корпусу завжди приносить умиротворення. Я тут, наче вдома. Звикла до запаху трав та трав’яних чаїв, які огортають кожну клітинку тіла. Сонце падає, прагнучи сховатися від цього світу, кидає потужні промені на білі стіни, насичує моє волосся кольором.

Я так і не розповіла нікому про химерне пробудження, через яке опинилася на підлозі. То був одиничний випадок, тому скинула раптовий приступ на нервові зриви. Після розмови з Суджі про можливі шляхи втечі до міста (персональний, трясця, дозвіл ректор видає з рук в руки), я навідуюся до Інес по якісь снодійні та інші препарати, бо післязавтра необхідно міцно стояти на ногах. Не можна хворіти.

Це день ікс.

Єдиний відомий шанс, зачіпка, здогадка та надія, якщо хочу забратися з Аріусу якнайшвидше. Я не озиратимуся, не думатиму про хлопців чи знайомих. Це лишиться страшним кошмаром, повним істерик та божевілля. Навіть імен не згадуватиму. Ні-за-що. Знайду Жанна та й поготів.

— Будеш післязавтра на балу? — питаю в Інес, яка саме заливає якусь густу зелену суміш з рожевими пелюстками до колби. Жінка зітхає, ледь усміхнувшись:

— Я сидітиму в лабораторії з магами з усіх околиць Феєріалу, сонце. Розбиратимемося в проблемі рейлі. Не забувай, що це таємниця. Всі вважають Гвен живою, а Оскара одиничним випадком. В академію завтра почнуть з’їжджатися десятки найзаможніших гостей з усіх усюд. Паніка не потрібна. Як мінімум, на найближчі дні.

Дуже професійно. Я ковтаю цю шпичку, перехопивши ліки в колбі. Розкриваю та п’ю прямо зараз, відчуваючи знайомий терпкий смак, бо голова справді йде обертом. Жахіть наче немає, однак вічний стрес та вже хронічна паніка дають про себе знати.

— Отже… — вмощуюся зручніше на медичному дивані, де колись Люци наповнив мене силою. Спогади лоскотять нерви та викликають легке почервоніння. Він малює. Малював, поки я спала на підлозі шість тижнів. Люциліан Хейг і справді апатично ставився до всього навколо, зациклившись на навчанні та собі.  — Рейлі з якимись людськими хворобами не можуть втримати силу? І такого не було раніше?

— Ніхто не знає, чому вони так реагують і чому саме ці рейлі, Дінаро. Поки що все хаотично, і те, що рейлі мали якісь захворювання не дає надто багато користі, бо Бруна абсолютно здорова дівчинка.

Ага. Я ж бо не маю нічого подібного, але однаково не контролюю силу. У Гвен були проблеми зі спиною, у Суджі — з серцем, в Остіна мігрені, а Бруна колись там руку зламала. Ну і я. Абсолютна здорова, якщо не брати до уваги нервозність.

Та про свої викиди магії мовчу.

Бо післязавтра я тікатиму. Знайду перевізника Жанна в головному корпусі та не озирнуся, закривши почуття. Маю впоратися. Сподіваюся, Гвен таки замовила за мене слівце перед своєю смертю.

Від цієї думки волосся на шкірі стає дибки. Жарти про смерть були кумедними, поки вона не почала ковзати довкола мене, час від часу зачіпляючи шкіру. Я геть забула, що Люциліан міг спалити мене, якби щось дике всередині не вирвалося назовні. Ру начебто досі в одній з палат вдає мученика та вимагає усіх знайомих бігати до нього зі смачною їжею.

Я перехопила одного з магів, тому наразі мала тацю з печивом у формі обличчя лисиці, три чурас та блакитний чай, всередині якого мерехтіли сині плоди. Все це ретельно облизала, щоб, коли Ру прийде відбирати в мене їжу, показати йому середнього пальця та розреготатися.

Смішки смішками, але про психолога варто серйозно задуматися. Як тільки повернулася додому, одразу запишуся. Ні, без черги.

— У тебе є хлопець? — цікавлюся, оглянувши свої нігті. Деякі в пластирах. Погано. В минулому житті я не дозволяла собі доводити нігті до такого стану. Що гірше: моя імпульсивність чи апатичність Люци?

— Ти забула, що напівмаги тут не багато кого цікавлять? — Інес всідається на свій стілець, глянувши на настінний годинник, стрілка якого поволі пливла циферблатом.

— Але ж ти розумна та гарна.

Інес поблажливо усміхається, і я бачу в її очах краплини суму. Очі напівмагів не мерехтять. Знову ж таки, вона ні на що не здатна, окрім як знаходиться серед нас без шкоди здоров’ю.

— Мене не хотіли сюди брати. Лікарями зазвичай стають водники, бо їхня сила має цілющі властивості, а я… — вона тисне плечима. — Як так вийшло, що пан Хейг поцілував тебе, сонце?

Я прочищаю горло, намагаючись натякнути на те, що Ру може підслуховувати, а тоді беру одну чурос, вмокнувши в білий соус.

— Він врятував мені життя, — хриплю, понуривши очі. — Що йому ще було робити?

— Він знає, що можна було робити, — Інес витягає мисочки з шафки та ставить їх на стіл. — Добре. Тобі як так вийшло, що ти звернула свою увагу на цього насупленого хлопчати? Чим він тебе зачепив?

Я схиляю голову на бік, доїдаючи смаколик, а тоді зітхаю:

— Він… він такий… такий простий. Людський, рідний. Він вміє сміятися, як не дивно. А ще він милий. Вміє слухати, цікаво розповідати, стояти на своєму. І він так мило соромиться, — тихо сміюся, геть почервонівши. — Розумний, хоч і боязкий. Живе за правилами, і це бісить, але… він малює. Так гарно малює! — тягну, хутко підвівшись. Починаю намотувати круги приміщенням. — Очі глибокі, в них стільки цікавості. Є і байдужість, бо він завжди занурений у себе, але з іншого боку, я шість тижнів лежала без свідомості й не розуміла, що відбувається! Це можна… виправдати?