Розділ 29

Коли повертаюся, розумію, що Суджі немає в моїй кімнаті, тому, прихопивши підвіску, кутаюся в пальто Люци, яке він відмовився забирати, мовляв, мені ж холодно, та вирушаю надвір прямо до гуртожитку, ігноруючи страх зустрічі з Дейвом.

Я то невинна, однак причетність Суджі не піддається розголосу через прохання Раміро. А отже в очах величезного чоловіка з розбитим серцем, я лишаюся головною підозрюваною. Хоч би голову не розчавив, наче кавун.

Тому, щоб відтягнути зустріч, спочатку швидко перекушую салатом з курки гриль та заправкою з авокадо. Думаю взяти сендвіч з овочами та якоюсь заправкою із культурної столиці Феєріалу Сіреніуму, шокована припливом сили, але зрештою беру чай із зілеї та підтверджую свою здогадку: на смак справді, як м’ятна жуйка, запита водою.

Маги не перестають позирати на мене, тому рушаю до місця зіткнення, випустивши повітря з легень. Але страхи марні, бо Дейв відсутній на посту. Лише дівчина-рейлі не набагато старша від мене. Вона вбрана в блакитку форму Академії стихійного знання та таке саме пальто й підводиться, коли помічає мене.

— Кімната та прізвище.

— Ти хіба не з першого курсу? — питаю, загальмувавши біля кам’яних сходів. Схиляю голову, щоб оглянути коридор вдалині, де мешкають хлопці, аби впевнитися, що Дейва таки нема.

— Так. Я Лада. Обіцяли заплатити, тому сиджу тут у другій половині дня.

— Дінара. Дільшат.

Дівчина з довгим русявим волоссям ледь усміхається. Її обличчя кругле, але гостре, зап’ястки обвішані дивними срібними браслетами, яких штук двадцять, а під яскравими очима мерехтять косметичні блискітки.

— Ти ж тут не живеш.

— Так. Але мені треба забрати речі, які лишилися в шафі. Тільки зараз згадала, але слухай… — повільно наближаюся до дівчини, яка враз напружується, ледь піднявши руки, ніби збирається напустити на мене цунамі. Дурна слава продовжує ширитися академією. — А не покажеш, як виглядають тутешні гроші? Я їх ніколи не бачила.

Лада вагається, але за мить тисне плечима:

— Добре.

Дістає з кишені блакитних шортів одну монетку, і я зіщулюю очі, вивчаючи срібло з якимось малюнком. При цьому зберігаю культурну дистанцію, бо ще не вистачало битися почне. Бачте який авторитет заробила, Дінарочка.

— Тільки монети?

— Так. Срібні та золоті.

— Ага, ясно.

Візьму це до уваги, коли завітаю до декого.

— Ну то я заберу речі? — зітхаю, поставивши руки в боки. Ситуація додає мені впевненості, змушує розправити плечі.

Лада замовкає, стискаючи монетку. Обдумує переваги та недоліки й можливі наслідки. Зовнішньо вона нагадує слов’янку. Дівчина ніби боїться, що я вб’ю її, якщо не пропустить.

— Тільки нікому не кажи. Мені справді дуже потрібні гроші. Я хочу винаймати квартиру чи будинок, коли почнуть остаточно випускати.

— Не хвилюйся. У боргу не лишуся, — підморгую, дедалі більше радіючи новій ідеї.

✯✯✯

Я мешкаю в головному корпусі академії лишень два тижні, однак складається відчуття, ніби жила в цьому гуртожитку в якомусь іншому віртуальному житті. Так то воно й було, враховуючи вічний стан п’яного забуття та дивних передсмертних марень.

Тут тихо та спокійно. Порожньо.

Дивлюся вдалину на вбиральню, де завжди хтось плакав, а тоді втомлено зітхаю, штовхнувши двері до колишньої кімнати. Ностальгія готова вдарити кулаками по обличчю, але очі враз вхоплюються за Суджі на краю ліжка, яка нервово гризе ідеальні нігті. Подруга ледь звертає на мене увагу.

— Я трохи погарячкувала. Ще не відійшла від сплячки, а після такого в мене їде дах. Та в мене останнім часом завжди їде дах.

— Не треба було їх втягувати, — шепоче Суджі, спираючись спиною на стінку біля ліжка. — Почуваюся, як непотріб та ворог народу. Ще й ви всі пересварилися.

— То була не сварка, — фиркаю, впавши на ліжко поруч. Також спираюся на стіну, схрестивши руки на грудях. — Це звичайний діалог між трьома різними людьми. Забудь.

Випустивши повітря з легень, ковтаю слину, скидаючи із себе кросівки.

— Як це так вийшло, що навіть старшокурсники хвалять тебе? І я не про те, що ти думаєш. Я про магію. Вона в мене інакше. Робить такі речі, що навіть Люциліан Хейг в шоці.

Суджі фиркає, заперечно захитавши голою. Її вуст торкається крива посмішка, повна невдоволення.

— Не тільки він. Асмодей також вважає мене до жаху здібною. Факт того, що можу розбивати якесь прокляття рейлі, неабияк цікавить його. Однак персональним охоронцем я бути не бажаю. І гроші мені не потрібні. Хлопці й без того купляють мені все, що захочу.

Суджі дивиться у вікно, кусаючи пухку нижню губу. Вона встигла лишити чимало червоних смужок. Мабуть, в кривавих губах є своя естетика, але не для мене. Погана звичка.

— Але тепер тебе хочуть віддати Раміро.

— Я сама віддалася, — ледь зронює дівчина. — Кожен отримує своє. Я вбила, і про мене завжди пам’ятатимуть лише це.

Однак моя голова весело хитається з боку вбік.