Розділ 27.1

Мені доводиться переказати всю ситуацію знову, хоча Люциліан і без того прекрасно знає, хто кого вбив, а коли доходжу до частини з Раміро, вогневик спопеляє мене такими нахабними очима, що з кожним словом стає дедалі страшніше, а сором огортає все тіло.

Люци стоїть в кількох кроках навпроти мене та схрещує сильні руки на грудях. Рівні брови зведені, очі темні-темні, що позаздрить навіть Суджі, однак я не ламаюся.

Хейг і без того розуміє, що я закохана в нього, а ще більше ганьбитися собі не дозволю, тож кроку назад не буде.

— Відвернути увагу, створити проблеми, вигадати щось із його родичами, а тоді підсунути якусь іншу дівчину. Бляха! Ми живемо у світі магії, де сотні зіль та заклять! Ми можемо знайти майже отруту, яка не вбиває, а тільки погіршує самопочуття. Як у серіалах, хоча ви, звісно ж, не знаєте, що це таке, — тараторю, сидячі на краю підвіконня. — Будемо додавати її йому в їжу кожен день, він захворіє, будуть ускладнення, і цей придурок, чи як там його, поїде!

— Ти жахлива, — випалює Люци, захитавши головою. Йому вистачає впевненості не відводити очей, але я лише фиркаю, відчуваючи, ніби весь всесвіт вирішив відвернутися від мене, коли роблю щось на благо когось іншого. Я ж не вбити пропоную! А те. Що він фактично рабовласник нікого тут хвилює!?

— Є кращі ідеї, янголятко? — кажучи це, я вдаю занепокоєння.

— Прийняти покарання, — пропонує Люци.

— Цей варіант ми навіть не розглядаємо, — заперечливо хитаю головою. — Якщо ти такий правильний, то чому не пішов до ректора та не розповів все одразу!? Ти ж знав із самого початку, що це зробила Суджі. Захистив мене.

— А мені не сказав, — ледь бурмотить Ру, але його ніхто не чує.

— Бо ця таємниця була не на моїй совісті, —  фиркає Люци. Я не звертаю уваги на шоковані очі Суджі та обертаюся обличчям до Ру.

— Ти з нами?

— Ніякого «з нами» не буде! — виголошує Люциліан. Він говорить незвично голосно, що починає ламатися голос.

— Буде! — гаркаю у відповідь, зіскочивши з підвіконня. Мої очі мерехтять, нерви не слухаються та нагріваються. — Суджі сильний маг, хороша людина, і вона моя подруга, тому я повинна їй допомогти!

— Хіба не з її вини тебе затягли до Вежі? — питає Люци, зустрівшись зі мною своїм невдоволеними очима. Піддається вперед, і я так сильно хочу вдарити його, що тремчу. — І що це взагалі за нахабність така? Яке право ти маєш чіпати життя інших!?

— Народе... — встрягає Суджі, але ніхто не реагує.

— Мені насрати на якогось там Раміро, ясно тобі!?

— А мені ні! Ти не маєш жодного права навіть казати подібні речі! Навіть думати про них!

— Я нарешті зрозуміла, чому ти, бляха, маєш репутацію чоловіка, який нікому й ніколи не допомагає! — верещу, ледве не влетівши у вогневика. Підіймаю долоню: —  Бо ти бісовий боягуз, який боїться вийти із зони комфорту!!!

У сварку раптом вступає Ру, підвівшись на ноги, і тепер ми одночасно репетуємо одне на одного. Утрьох зливаємось в один голос, тицяючи пальцями. Ру намагається заткнути нас з Люци, використовуючи всю нецензурну лайку та нагадуючи про свою змучену спину, Суджі прикриває обличчя долонями, молячись, а я готова ось-ось побити Хейга та зламати йому носа. Мій гнів зростає, але раптом я помічаю, як потужно іскряться очі Люци.

Хтось вмочив у кару воду жовтий пензлик, бо його райдужки вибухають янтарними відтінками, божевіллям, розпеченим сонцем, страхом та смертю. Я бачу в цьому вовчому полум’ї муку та горіння живцем, погрозу та обіцянку втілити її в життя. Вени шиї налилися рубіновими струмками, вуста стиснулися, його очі…

ДИЯВО…

— ТИША!!! — Люци різко розводить руки в сторони. Ру встигає ухилитися від жовтогарячого вогню, який несподівано виходить з долоні вогневика, а я скрикую і змахую долонями убік. З мене виривається потік повітря, і вогонь, випущений з іншої долоні Люци, летить кудись у бік прочиненого вікна, а там вже розчиняється подвір’ям. Ми втрьох з жахом дивимось одне на одного, не перестаючи уривчасто дихати. Я смикаюся всіма нервовими закінченнями, не в змозі стримати панічного зойку.

Відчуваю жар на своєму обличчі, усвідомлюючи, що…

Трясця вашій матері…

Бляха, бляха, БЛЯХА!!!

— Мабуть, саме тому... — починає Люци, тяжко зітхнувши. Його обличчя палає, очі досі скажені, насичені пеклом. — …я й займаю друге місце на дошці пошани.

Він дивиться на мене, ледь піднявши долоню, але зрештою опускає її, оцінюючи стан самим лише поглядом, від якого смикаюся. На Ру Хейг навіть не звертає уваги.

З моїх вуст знову виривається якийсь дивний нажаханий зойк, бо… Я тільки що вперше викликала силу. Диявол, я врятувала собі життя!

Люциліан хоче щось сказати, але натомість розвертається, оглядаючи кімнату. Між нами чотирма западає колюча тиша, яка стягає нутрощі.

— Я думаю, мені краще піти, — понуро починає Суджі.

— Іди до мене, я скоро прийду, — ледь шепочу, протерши обличчя долонями. Люци розтріпує вічно ідеальне волосся.