Розділ 26

Надія на спокій та відпочинок розвіюються одразу з першим кроком до моєї кімнати: на краю ліжка сидить Суджі, нервово щипаючи себе за коліна, що стирчать з-під спідниці.

Трясця. Якщо я зараз не поїм та не помиюся, то остаточно втрачу здоровий глузд, якого й без того не маю. Схоже, Суджі розставила всі меблі по місцях, бо я полишила тут справжній безлад. Кладу конспекти та їжу Люци на полицю при вході.

У нього охайний почерк, як для цих різких літер. У зошитах немає ліній чи клітинок, але він пише рівно, зберігаючи майже однаковий розмір кожного символу.

— Дідько.

— Як Ру? — вихоплюється в Суджі, і рейлі підводиться. Її обличчя досі блищить, і мене дивує, що їй не байдуже. Останнім часом колишня сусідка зовсім розклеїлася. Не встигає відійти від одного лиха, як інше вже стискає горло. Смерть Мері зламала її, перетворила головну серцеїдку Терри та сентиментальну дівчинку, а тепер ще й Ру. Не здивуюся. Якщо між ними було щось більше, аніж дружній зв’язок. Суджі стягнула волосся в низький хвіст, не нафарбувалася, а ще схудла, що геть не добре для й без того крихкої витягнутої фігури.

О Дияволе, чому мені не байдуже на її самопочуття?

Чому мені не байдуже на Люци й чому він аж так хвилюється за мене?

Що це за почуття такі?

— Все добре. Він сам поліз під гарячу руку під час тренувань, — говорю, проводячи подушечками пальців по нотатках вогневика. — Він здоровий. Це все чутки. Та й з Гвен все добре. Не знаю, як її врятували. Може, хтось схожий на тебе? Чого сіла тут та плачеш, а не пішла зі мною до медкорпуса, якщо думала, що він справді помирає?

Суджі підібгає вуста, сівши назад на край ліжка. Стискає спідницю, шмигає носом, і мені враз стає ще гірше. Не маю сил заспокоювати чужі істерики, коли сама вибухаю, тому рушаю до ванної кімнати, жалкуючи. Хутко вмиваюся та полощу рота, щоб хоча б трохи позбутися огидного запаху. Як тільки Люциліан міг стояти так близько до мене й не виблювати? Ще й обличчя, наче в алкоголічки.

Протираю шию рушником, коли знову заходжу до кімнати. Сподіваюся, Суджі було досить цього часу, щоб прийти до тями.

— То що?

— Я після того, що сталося з Ру, — схлипує вона, нервово провівши руками по рівному волоссю, — тільки що пішла до Асмодея, — її погляд прикутий до підлоги. — І я… я все розповіла про Мері, бо смерті, ці смерті, вони не закінчуються, я злякалася за Ру, і я не хочу вбити кого-небудь ще…

Моє серце гальмує, а слина збирається в роті. Я присідаю на край полички, вивчаючи блискучий килим. Стискаю пальцями білосніжний рушник. Розтискаю, але погано відчуваю реальність. Вона ж врятувала Бруну, я бачила лють в тих нескінченних очах, а зараз…

—  І… і що сказав Асмодей? Чому тебе відпустили?

— Поки я це розповідала, до кабінету зайшов чоловік у блакитній мантії. Йому років сорок, думаю. Раміро звати.

Я заплющую очі, скинувши брови.

Бляха.

— Цей Раміро урятував мене від можливої смерті. Сказав, що подбає, попросив, щоб мене не карали й…

— Забере з собою, — зітхаю. — Бо ти гарна кореянка з довгими ногами та блискучою шкірою. Чудовий аксесуар.

— Я думаю, що так навіть краще, — вона хутко киває, намагаючись змусити себе повірити у власні слова.  — Буду спокійно жити. Мені справді стало легше, — Суджі намагається криво всміхнутися. — Він багатий. Та й має непоганий вигляд. І я кину пити та гуляти. Мене останнім часом ламає, а так, може, полегшає…

Мені нічого сказати. Ми сидимо тихо, немов убиті, і геть не розуміємо, що робити.

Отже, я нарешті офіційно невинна? Швидше за все тепер мене викинуть з дорогих покоїв назад до гуртожитку, і доведеться знову стояти в довжелезній черзі до ванної, жити за комендантською годиною та ділити кімнату з іншою рейлі.

Але є дещо гірше.

Суджі загрожує доля рабині-рейлі.

Мої очі бігають підлогою, намагаючись віднайти рішення або потрібні слова, але я така порожня та далека під співчуття, що не знаю, як підтримати чи вплинути на людину. Моя підтримка закінчується обіймами, як було з Ру, а це тут аж ніяк не допоможе.

Згадую голодні очі Раміро, як він дивився на мою шию, шукаючи проарію, а тоді на ноги. Той факт, що багатий водник обирає собі дівчину кожного, бляха, року… Там гарем чи що!? Лють всередині мене така різка та колюча, що я готова порізати повітрям легені будь-кому, хто попаде під руку. Я готова забрати життя, витягти кожну краплину, порубати й зробити себе сильнішою, але не віддати їм Суджі.

Не віддати будь-кого, покалічивши, якщо доведеться. Якби ж то я тільки вміла користуватися цією триклятою магією та викликати її, а не лише чути дихання за кілька метрів від себе.  На мене ніби поставили бар’єр, але я готова розбити його торнадо та штормом, продовживши собі життя диханням цього покидька Раміро. І Асмодея. Мірабель не виняток.

— І ти згодна на це? — ледь вичавлюю, не в змозі викинути з голови той скажений погляд. Він ходить коридорами та обирає собі іграшку на черговий рік.

Ти тепер маєш силу. Дінаро, ти контролюєш те, чим дихають інші. Хіба повітря не одна з найсильніших стихій? У твоїх руках життя та смерть, легені.