Розділ 24.1

Пам’ятаю, як до мене стукали. Та вони постійно, бляха, стукали.

Сотні разів.

Ру, Люци, не знаю. Може, Суджі або хтось інший. Ректор, Інес, та хоч тутешній президент. Певніше монарх. Принци, демони, сам Господь Бог, хто до мене тільки міг стукати. Може, я навіть проспала армагедон та народження нового світу, бо не чула жодного чіткого звуку за власними судомними вдихами та криком, в якому благала дати мені спокій, нагріваючи шкіру десятки разів. Це був єдиний спосіб вичерпати смертельну магію всередині, яка рано чи пізно вб’є мене. Без сили я буду просто валятися на підлозі в зачиненій кімнаті щонайдалі від інших вибухонебезпечних рейлі. Від загрози. Без магії.

Я буду жити, буду жити, я не помру.

Хтось стукав у вікно. Кидав каміння. Залазив?

Я втрачала свідомість, стікаючи потом, роздягалася догола, вмиваючись сльозами, але не здавалася. Робила те, про що застерігав Люциліан, переступаючи межу і замість того, щоб поглинати холод, напружувалися всіма кістками, поки тіло не переставало функціонувати. Падала в крижану ванну та знову лякала повітря всередині себе, поки не викликала гарячку, а сила не вичерпувалася.

Згодом організм перестав витримувати напругу. Він вимкнувся, а страх сховався в куточку, скрутившись калачиком.

Я знову не мала на нього сили.

Мені стало… байдуже. Пофігу та начхати. Абсолютно.

Дідько, я знову вільна. Відсторонена та тиха. Пасивна й безпечна. Така в’яла людина не зможе вбити себе чи інших, бо порожня банка з краплинами сили нічого не варта. Ця магія хіба що допомагає доповзти до туалету, напитися води з крана та впасти прямо на холодну плитку, лишаючи синець на чималу частину обличчя.

Скільки вже минуло? Ніч? Доба?

Не хочеться їсти чи боротися. Шукати вихід? Мені що робити нема чого? Оце бігати та думати. Ага, звісно. Відчепіться від мене зі своїми правилами, навчанням та системою. Я буду спати.

Лежати та спати.

Закрийтеся.

Тихо, кажу!

✯✯✯

Хтось гамселить кулаками по моїх дверях, але я байдуже накидаю на голову подушку. Обертаюся на інший бік і занурююся в порожній сон, в якому тільки сміюся та кричу, танцюю та падаю кудись в пустку. Навіть кошмари сховалися від нестабільної свідомості.

Я втомилася боротися, поки рейлі довкола помирають. У цьому більше немає сенсу.

Це так легко, бо мені фіолетово. Я просто ніщо, якому однаково на вчора, завтра та зараз. Мені не треба боятися чи переживати, думати та складати плани, бо яка різниця? Нічого немає сенсу. Я не стану рабою. Я не помру через те, що вирішила змиритися, як інші. Просто спатиму. Ха-ха-ха-ха…

Дияволе, я така щаслива.

✯✯✯

Я хмарка над пусткою. Догори ногами. Я пливу нескінченністю, видихаючи кожного разу, наче востаннє, а тоді хтось б’є долонею по склу, розбиваючи мою захисну бульбашку.

Удар.

Тріск.

Удар.

Звук наростає, небо колихається.

Крик б’є мені у вуха, а в сухих очах ядерними кольорами вибухає фарба. Вона враз змушує заревіти, бо це, бляха, реальність. Я ще вчора завісила штори, але денне сонце однаково вперте та різке.

— Діно, бляха! — голосить хтось за дверима. — Це Суджі! Діно! Діно! Дінаро, трясця!!!

Я скочуюся з ліжка на підлогу, намагаючись підвестися. Падаю назад, усвідомлюючи, що дебела частина волосся у роті. Лікті трусяться, коліна не витримують, тому я не можу дозволити собі розкоші підвестися на ноги.

А навіщо мені взагалі вставати?

— Діно! Діно, не змушуй нас ламати двері! Діно, замахала!!!

Точно. Мені слід позбутися джерела звуку.

Двері не просто зачинені: вони заставлені столами та стільцями, аби ніхто не вліз.

— Дінаро, прокинься!

— Я чую, бляха, чую!!! — гарчу, намагаючись схопитися за склянку з водою, але випадково перевертаю її додолу. Рідина потрапляє в сонні очі, вії яких злипаються. — Зараза.

— Діно! — Суджі далі смикає ручку дверей. — Ру!..

— Що Ру? — агресивно веду, відшукавши спідницю. Окрім неї на мені лише сорочка та труси. Де ліфчик? Де взуття? Де я взагалі?

Не пам’ятаю скільки днів спала. Може, день академії вже минув? Не думаю. Згадую етапи свого самознищення. Мене починало штормити на третій день голодування, і саме тоді я впадала в стан ейфорії. Зараз почуваюся не настільки погано.

Бісова спідниця не натягається.

— Діно, відчини, Ру…

— Ну що Ру!? — голос зривається та вереск, очі скаженіють, бо я без поняття, де цей бісовий ліфчик. Так-сяк заправляю сорочку в спідницю. У результаті половина стирчить, особливо зад, бо мені діамантово наплювати на це. — Скажи цьому придурку, щоб звалив нахрін! Мене вже кумарить його обличчя та голос!

— Діно! — голос Суджі такий тремтливий, що у мене ще сильніше болить голова. Як вони мене замахали! Я просто хочу спати, трясця! — Він… Діно, будь ласка, Дінаро!!! Ру…