Розділ 23.2

Я зариваюся долонею у волосся, швидко кинувши погляд на Люци, який розтирає шию, вивчаючи мої книжки. Схиляє голову на бік і, здається, ледь супиться неприємному болеві в м’язах.

О.

Мої очі, ніби скельця, нескінченно вивчають цей рух, допоки момент не витягає його до останньої краплини, а тоді Люциліан підводить на мене широкі зацікавлені очі, не розуміючи, чого це я на нього витріщаюся.

Я кліпаю, схопивши блокнот.

— Цей… мені треба написати якісь хімічні рівняння. Я не надто добре знаю людські хімічні елементи, а ваша хімія втричі дивніша.

— О. О ні, тут все елементарно, повір, — Люци згинає пальці на долоні, стискає її, що кісточки біліють, а тоді розтискає. Здається, мене трохи трусить.

— У тебе своїх лекцій нема, чи що? Зараз йдуть пари. Це ж я прогулюю, — підводжу на нього сміливі очі, приховуючи занепокоєння. Люци відкидається на спинку дивана, спробувавши витягнути ноги, однак натрапляє на мої. Зіщулює очі, вивчаючи мою шию, те місце, де мала б бути проарія.

Сподіваюся, я не червонію, як від вина.

— Рейлі нестабільні. Вважай, що я просто стежу за одною з них.

— М. Я досить проблемна, тому тобі не пощастило.

— Мені не щастить з того моменту, як ти тут з’явилася, тому не думаю, що гірше не буде, — він раптом усміхається, вивчаючи поверхню столу. Між нами западає коротка пауза для опрацювання інформації, а тоді я шоковано кидаю:

— Що? У сенсі, бляха?..

— Тут зовсім трохи роботи, — Люци розгортає підручник для першокурсників на потрібній сторінці. Його обличчя незворушне, байдуже та незацікавлене, як і завжди, коли бачу в академії. — У мене навіть лишиться час, щоб допомогти тобі викликати силу та контролювати її.

Я фиркаю, але беруся за ручку. Як скаже.

— Якщо ти так наполягаєш...

Пишу тему дивакуватими різкими літерами, коми в яких пишуться згори, а замість крапок використовуються маленькі хрестики. Дуже багато ком, справді. Ще дивніше, що можу пояснити де і чому пишеться та чи інша.

Люциліан розгортає сторінку з усіма хімічними знаками, і тоді я суплюся, схиляючи голову на бік. Його мізинець.

Мізинець чорний. Не від ручки чи фарби, бо я чудово знаю ці сліди та звикла бачити їх на власних руках. Вугілля. За кілька секунд Хейг вже усіляко намагається приховати сліди злочину.

Ха-ха…

Я чую окремі фрази. Як Люциліан розповідає про позначки різних планет, каже, що зоряне небо на планеті Аріус віддзеркалене. Доводить, що маги та люди не такі вже й різні, що ми маємо спільні цінності та традиції. Потім показує, якими символами позначаються золото, сіль, аміак, мідь, фосфор…

Я вивчаю його вилиці, тягнуся їхніми лініями до вух, окреслюю їх, а тоді перелітаю до волосся, якого хочу торкнутися. Певно, через нього магія не передається. Різко спускаюся до майже рівного носа, лечу ним, наче з гірки, оминаю трохи підпухлі вуста та торкаюся поглядом до шиї. У нього така гарна шия… Бідні вампіри. Точно не встоять.

Справді гарна. Я хочу намалювати її. Кожен вигин та впадину. Я хочу передати на аркуші дихання. Хочу побачити та змалювати ключиці. Його обличчя вже не таке різке та грубе, а навпаки: здається мені до жаху привабливим. Чому мушу віддавати цього хлопця Гвендолін? Ну чому? Нехай попросить про щось інше! Це так бісить. Хочу, щоб вона передумала! Знаю, що мені має бути начхати, мушу думати про рідний дім, але як!? Ну як можна змусити серце перестати виконувати функції мозку?

Клята Гвен. Щоб їй світ замакітрився! І мені також! Дім, Дільшат, а на інше тобі рожево-малиново.

— І що ми маємо у висновку?

Карі очі знаходять мої, і я кліпаю, одразу заметавшись поглядом по всім книжкам та символам, які він встиг написати в моєму блокноті. Як багато всього!

— Висновку? — хриплю.

— Так, висновку. Ти ж нахабно на мене витріщаєшся, Діно.

Диявол.

Я кладу руки на стіл, ковтаючи сором, та хутко вивчаю інформацію, палаючи всією шкірою. Дивлюся на Люци, а він не відводить від мене блискучих очей. Мій погляд такий жалібний та присоромлений, що стає кепсько. Він тут розпинається, а я розглядаю його… Ох! Чекайте! А якого біса!?

— Не зрозуміла. А що такого? — вичавлюю. — Ти завжди так само на мене дивишся!

Вогневик беззвучно сміється, захитавши головою.

— Ти кумедна.

— Як скажеш.

Його пальці гортають підручник, а тоді спиняються на карті. Я підсуваюся ближче, вивчаючи океани та моря.

— Я бачила її на стіні в одній з аудиторій, — пояснюю, тицьнувши пальцем на найбільший центральний материк. — Еймунд — материк артефакторів. Найпотужніший та найвпливовішій в Аріусі. Їхні вироби слугують усім мешканцям планети, але для виготовлення артефактів потрібно мати вроджений поклик. Тобто оцю силу, яка допоможе наділити предмети магією. Оживити їх.

Люци повільно киває.

— Так. Я був там кілька разів. Цікава місцина. Там нестабільний клімат, гори та вічні фестивалі. Частина — пустеля, інша мальовничі краєвиди… Традиційний одяг — пісочний шейф. Халат, по-вашому. Або кімоно.