Розділ 23.1

Мені достатньо п’яти хвилин на самоті, і нижня губи починає тремтіти. Тому, хутко натягнувши кросівки, вибігаю в студентський парк. Намагаюся зосередитися на поставленій меті: звести Гвен з Люци. Тільки тоді матиму шанс на порятунок. Клята Гвендолін. Зацікавив гарний та розумний хлопець? Ха! Знала б ти його натуру!

А яка в нього натура? Не розповідає нікому, що Суджі вбила Мері. Каже, що на всіх байдуже, але допомагає при першій же нагоді. Когось мені це нагадує, але я не можу зрозуміти кого саме…

Я забула накинути на форму академії піджак. Вітер такий колючий, що доводиться бігти нескінченними доріжками повз золоті та жовтогарячі дерева. Долонями намагаюся врятувати кучері, бо лаку для волосся Суджі не прихопила. Звернувши на одну зі стежок, я рушаю до триповерхової споруди зі світлого каменю. Десятки вікон різняться формами. Вони прикрашені горщиками з квітами та легкими фіранками.

Зсередини приміщення вузьке та понуре, вузькі коридори ведуть у нікуди, а стіни поглинають сяйво. Я гублюся у сходинках, спритно оминаючи чималу кількість магів, допоки не прочиняю подвійні дерев’яні двері, при яких стоять два круглих столики з канделябрами. Під ногами червоний килим, а в очі одразу б’є яскраве неприємне світло зі скляних вікон.

Сьогодні в читальній залі головної бібліотеки порівняно небагато магів, і це заспокоює. У центрі знаходиться чималий стіл у формі Півмісяця, за ним сидить високий бібліотекар років п’ятдесяти й записує щось до велетенського зошита, допоки інші студенти тихо перемовляються або їздять на драбинах на колесах поміж невисоких рядів з книжкових шаф. В споруді чимало читацьких залів, однак цей найбільший. 

Пахне історією, старими меблями та пожовклими аркушами. Мистецтво таке чарівне. Малювання, письмо, книжки, музика...

Я прошу головного бібліотекаря та архіваріуса Леза́ра надати мені пару книг про історію рейлі, тутешні хвороби та ті, якими користуються на першому курсі, а допоки темноволосий істинний маг вирушає на пошуки книжок (вони десь у цьому залі), продовжую оглядати просторе приміщення. Тут дуже багато вікон, що дозволяє магам читати без свічок і незручностей, сидячи за столиками та конспектуючи матеріал.

Пахне, неначе я потрапила до книжки й тепер кружляю поміж літер, вдихаючи аромат сторінок. Перекочуюся з п’яток на носки, намагаючись не панікувати, допоки смикаються досі трохи сині кінцівки.

Я легко влаштую Гвен з Люци побачення. Зачиню їх де-небудь або зведу в одному місці, мовляв, треба допомогти чи поприбирати.

Та чогось не хочеться цього робити.

Але мені треба додому.

Дурепа!

Потрібні тутешні гроші. І щонайбільше. Але ж за мною стежать. А може, вже забули? Проте досі не виселили з люкс-кімнати, а отже не забули.

Чогось Ру не чутно. А де Люци? Що там із Суджі? А? Мені ж байдуже. Точно. Так багато сили всередині… А якщо вона прямо зараз вирветься назовні, і я не зможу себе спинити? Задихнуся сама або витягну повітря з інших. Чи просто вб’ю когось, як Суджі Мері, але я не хочу, диявол, не хочу. Де моя підвіска, де я…

Шалений колообіг думок спиняє різкий вогонь.

Точніше це просто Люци, який вийшов з якоїсь комірчини ліворуч. Я випускаю тремтливе повітря і, попри сум’яття, відповідаю на його спокійний погляд, помітивши привабливе темно-червоне пальто. Таке осіннє та модне, що й самій хочеться подібне. У всіх є, тому мені також треба нарешті завітати до ательє та забрати своє.

Ноги приростають до підлоги.

Спочатку не розумію, навіщо Люци простягає мені стопку різноформатних книг, але зрештою забираю їх з його вічно теплих рук. На великому пальці правої руки досі виблискує жовтогарячий перстень.

— Е-е?

— Твої книжки, — пояснює Люци й кладе долоні до кишень пальта. Вивчає підлогу, моє взуття, мене. Знову підлогу. Його волосся трохи заплутане: підросло та закрутилося. Тепер вогневик дивиться на мене зверху з якимось незрозумілим співчуттям, його брови сіпаються, а тоді мої вуха вловлюють:  — Ох. Ти ніколи не бачила книжок? Я чув, що люди тільки й роблять, що друкують у телефонах.

Я кліпаю, а потім моїм обличчям розпливається щира дитяча усмішка. Змучене серце гріється в його карих очах, а пухкі щоки раптом наливаються рум’янцем. Люци кліпає, перестаючи контролювати емоції. Шаріється.

— Ти чув про телефони? Значить все не так безнадійно, — круто розвертаюся й прямую до темного столика біля вікна, відчуваючи, як колишеться повітря позаду: вогневик рушає за мною.

— Наступного разу, перш ніж рятувати тебе, я тричі обдумаю це, — і Люци захлопує двері прямо перед моїм носом.

То чому ж ти поцілував мене, хлопчик-загадка?

Поклавши книжки на поверхню невеликого столу, я присідаю на пошарпаний темно-зелений диван. По інший бік знаходиться точно такий, але Люци продовжує стояти.

— Що шукаєш? — він обережно посуває верхню книжку, щоб глянути на наступні. Я стежу за його пальцями та за каблучкою з помаранчевим топазом. Цікаво, чи знає Люциліан, що дві години тому я майже стала свідком самогубства рейлі? Ковтаю, заклавши волосся за вухо, та намагаюся скласти букви до купи:

— Ну… Я не знаю, що мені робити з силою всередині. А з рейлі останнім часом кояться ненормальні речі.