Розділ 20.2

Обернувшись обличчям до вікна, я повільно підводжуся, звикаючи до денного сонця та прихоплюючи з собою пляшечку зі снодійним від Інес. Жовті пігулки мерехтять, чарують та відлякують, доки трясу їх туди-сюди.

На дворі майже немає магів, бо більшість розійшлися аудиторіями або рушили на практики, однак мої змучені очі раптом хапаються за постать, що тягнеться баскетбольним полем прямо до медичного корпусу.

З темно-русявого волосся майже змилася рожева фарба, але я все одно усміхаюся.

— Попалась…

— Що ти сказала? — ледь вичавлює Інес, але я вже спираюся руками на підвіконня, рвучко перестрибуючи через нього. Босі ноги рівняються зі стриженою травою, а тоді я зриваюся на біг. — Біда на мою голову, куди!? Дільшат!!!

Вітер б’є мені в обличчя, але я не відчуваю криги. Вона розбивається об шкіру та розтікається теплом. Сонце не гріє, а лише створює видимість спеки, але якимось чином моє тіло пристосовується до погоди.

— Гвен! Гвендолін!

Водниця помічає мою постать, заводить очі під повіки й вже розвертається, щоб знову втекти, однак я гальмую поруч, хапаю її за плече та захекано усміхаюся.

— Привіт! — зітхаю, спершись долонями на коліна. — Фух. Нарешті я тебе зловила!

— Та-а-ак… але краще не бігай за мною, — тягне Гвен, озирнувшись. — У тебе лиха слава.

Гвендолін у формі водників: вбрана в штани та тренч, і це змушує мене широко усміхнутися. Вдає, що вчиться та кориться. Розумно. Навіть проарію не сховала.

— Повір, не буду, — вирівнююся, ігноруючи її відстороненість. — Мені просто треба, щоб ти допомогла мені вибратися. Може, дізналася вже щось? Якийсь… портал? Прохід. І що там з тим хлопцем? Вже тиждень минув, як-не-як.

Гвендолін знову заводить очі під повіки, густо нафарбовані рожевими тінями. Кладе долоні до кишень тренча. У погляді вчувається невдоволення, однак мій мозок такий розхитаний, що я можу лише дихати, як скажений собака. З такими темпами не доживу до свого дня народження. Тут взагалі святкують подібні дати?

— Може, краще заспокоїшся? — лунає від Гвен. Її голос звучить низько та грубо. — Нам звідси не втекти. Тобі точно. Ні́куди тікати. Краще вчитися та збирати силу. Тут більше можливостей, аніж здається. Ми ж буквально контролюємо природу.

Що?

Я фиркаю, а тоді заливаюся легким вдаваним реготом, що контрастує з тишею і підспівує вітру. З вуст ніби справді злітає магія, змішуючись з нотами повітря, але за мить усмішка спадає з обличчя. Біль по всьому тілу повертається, сонце сліпить очі, а мороз знову до жаху кусючий.

— Ти зараз серйозно? — обурено кліпаю.

Гвен дивиться прямо на мене важким поглядом, на який давлять густі брови:

— У мене там немає родини. Тільки старша сестра, яка не надто мене любила. Я була тягарем, висіла на шиї. А тепер більше не потрібно мене годувати та оплачувати університет. Дорогий університет. Мене там нічого не тримає. Жодних друзів, родини, кар’єри. Я просто курила та підробляла. А тут весело. Особливо за межами академії. Навіть незаконні клуби є. Тут багато хто тільки вдає захисників природи, а самі розкурюють кальян. Там класно. У Террі. Маги схожі на людей.

Вуста Гвен рухаються дивно. Я досі не можу зрозуміти,  як працює мовна магія, але відкидаю ці думки, сконцентрувавшись на дивних та різких звуках феєріальської мови.

Ні для кого не секрет, що магія змушує рейлі божеволіти. Гвендолін так точно. Вона або обкурилася, або придурюється, або їй промили мозок. Або мені промили мозок, і я чую диявол знає що.

— Ти жартуєш чи що? Бляха, отак просто здати… Добре! — я випускаю короткий смішок, замахавши долонями. Чхала я на неї. — Твоя справа. Ну тоді розкажи мені, як втекти, а сама лишайся. Як звати людину чи мага, який знає спосіб? Тобі точно це відомо. Отой хлопець, що має прибігти сюди на День Терри. Замов за мене слівце. Я знайду гроші. Що хочеш знайду, дідько.

Досі трусить через її слова! Що це, бляха, було!? Така крута дівчина, яка познаходила стільки зв’язків, здалася за якийсь там тиждень… Та й добре! Головне — втекти самій.

— Може й замовлю, — Гвен схрещує руки на грудях, кутаючись у тречі від вітру. Схоже, покровителі землі та води мерзнуть. Це має сенс. — А мені що з того?

— Дам все, що захочеш, — полегшено зітхаю, поклавши долоню на серце. Тоді переводжу очі на пальці: нігті все ще сині. Прикладаю кінчики до крижаних вуст та задумуюся над тим, що було б непогано поглянути в дзеркало. За відчуттями, мої губи фіолетові, очі червоні, а шкіра, наче полотно. Я вб’ю Мірабель. Присягаюся. Заб’ю кулаками чи камінням.

Ліпше до мене не наближатися, поки не відійду від наркотику. Сподіваюся, він не викликає залежність. А коли так, то буде краще, якщо ці бісові маги знатимуть спосіб позбутися її, бо інакше я справді виріжу тут кожного.

Фух.

Полегшало.

Але краще б сказала це вголос. Де там Ру? Хочу набити кому-небудь пику, а вогневик, як завжди, трусоне мене у відповідь. Чудово. Випущу пару.

— Мг. Ну добре, — підводить голову Гвен. — Скажи-но мені, ти справді  зустрічаєшся з Люциліаном?