Розділ 20.1

Ноги йдуть самі по собі, а моя свідомість пливе десь на років так триста позаду. Відчуваю долоню Люци в себе на спині. Вона невагома, готова хапати мене за шкірку, якщо падатиму, а по інше плече чую балаган Ру. Його голос тоне в порожніх думках. Наче бджолиний рій.

Маги в студентському парку кидають на нас красномовні погляди, ззираючись, тицяючи пальцем, і я навіть не знаю, хто кого робить популярнішим. Два високі та заможні хлопці старшокурсники в білих сорочках та з полум’яними очима чи Дінара Дільшат? Вбивця, істеричка, а тепер ще й наркоманка. Я прикриваю очі синьою долонею, щоб не осліпнути через яскраве денне сонце. Губи такі холодні, а тіло легко трусить, кидаючи в жар. Навіть не пам’ятаю, коли погодилася кудись піти.

Та ніхто не погоджувався. Я ж не при собі.

— …тобто, я не намагався спокусити Асмодея. Насправді це він…

— Ру, — втручається Люци.

—  А?

—  Замовкни.

— Ой, ой, ой. Люцику, які ми нервові.

Я тяжко зітхаю, а тоді перечіплююся через бордюр. Хлопці водночас підхоплюють мене під плечі та ставлять назад у вертикальне положення.

Трясця, Люци вчиться на лікаря? Чи це був жарт? І взагалі, що то було за лайно!?

— Обов’язково завжди носити ці підбори? — обурюється Ру, а я кривлюся від їдкого смаку на язику та болю в очах. Мене зараз вирве, однак немає чим. Я навіть не поїла. Живіт колють голки, коліна тремтять, я синію. Ма-а-амо…

— Це з дому, — хриплю сильніше, аніж зазвичай, допоки Люци, який встиг стати на коліно, витягає мої ноги з незручного взуття. Я ставлю ступні на прохолодну землю, але вона здається теплою. Межа між кригою та полум’ям перемішується, однак ноги почуваються, наче в раю. Хейг примудряється навіть не торкнутися моєї шкіри, поки позбуває ступні катувань. — Я їх не викину.

— Так, — підтримує Ру. — Бо вони подобаються Люци.

— Ру, замовкни, — огризається Люциліан, взявши моє взуття собі в одну долоню. — Зараз не час…

— А ти, рибко, знаєш, що вони подобаються йому, — на цей раз Ру звертається до мене, але я його не бачу: світ розмили у фотошопі,  — тому й носиш кожного дня.

— Ру, — хриплю.

— Так?

— Іди на…

— Нумо, — Люци підштовхує мене у спину вперед. — Я можу взяти тебе на руки.

— Ні.

— Та чого? —  то вже Ру. —  Ви такі симпатичні разом. Чуєш, а ти досі хочеш роздягти мене? Така спокуслива пропозиція, я просто завагався.

Нам з Люци, як завжди, байдуже, тому Хейг веде:

— Треба закапати очі та випити ліки. У тебе передозування магічними речовинами з домішками Азімуса, який можна отримати лише з сотнею документів для лікування ледь не смертельних хвороб. Це могло бути летально. Дінаро, у тебе зіниці майже на все око.

Мій голос схожий на людину, яка пила три доби, а тоді вирішила покурити:

— Передай Не-твоїй-дівчині, що я дуже вдячна. Мене зараз знудить…

— Пришвидшуємося! — Ру плескає в долоні, побігши спиною вперед. — Дупу в купу і гайда!

— Це зробила Мірабель? — ледь вихоплюється з Люциліана. — Вона дала тобі наркотик?

— Не блюємо на квіти. Ти їх тільки посадила!

Я стогну, не витримуючи цього життя.

✯✯✯

Напружені очі болять та злипаються, гостро реагуючи на сяйво сонця, яке б’є в спину. До очних яблук наче залили мило, ніс заклало, а кожен вдих таких хриплий, що от-от вимкнуся. Легені не розуміють, що робити з повітрям, тому його поглинають мої кінцівки, нагріваючись.

— Нюхай, — Інес махає якимось пензликом перед моїм блідим носом.

— Я не буду нюхати!

— Роби, що вона каже! — лунає голос Люци по той бік дверей.

— Чула доктора Хейга? — докидає Ру, який також знущається з мене десь в коридорі.

— Ідіть геть!!! — верещу, зриваючись на чоловічий низький кашель. Це жалюгідно. Я сиджу на краю ліжка в кабінеті Інес та тримаю якусь глиняну миску в долонях, щоб виблювати. Нервово тупочу ногами по підлозі, бо ці два бовдури ніяк не підуть геть з медичного корпусу. — Ідіть геть, ви не будете слухати, як я блюю!

Ру раптом вибухає безсоромним реготом, а тоді я чую його різкий зойк, ніби від сильного удару:

— Та чого ти? Аж почервонів весь!

— Ру! — Люци от-от вибухне.

— Ой леле, як засоромився!

Я скиглю, схиливши голову над мискою, а тоді Інес хапає мене за підборіддя й змахує перед носом зачарованою сумішшю. Несвідомо вдихаю цей бадьорий запах, а за мить мене вивертає диявол знає чим.

— У тебе серце стукає, наче в кішки, — зазначає Інес, і тон її геть не добрий. — Спочатку наркотик, а потім така різка хвиля сили.

Її слова в одне вухо влітають, а в інше вилітають, бо вичитувати людину під час того, як вона блює, не найкращий час. А ще в мене вуха заклало. І ніс. У мене взагалі все закладено, тому мозку не вистачає кисню.