Розділ 17

Тужливі дні минають примарно повільно. Життя стає втричі довшим, даючи мені можливості. Здебільшого я проводжу час на одинці із собою, деколи відвідуючи лекції. Можливо, одну на день, щоб попросту не збожеволіти та набрати ще кілька потрібних книжок. Інколи перекидаюся обрáзами з Ру, бо відтепер він мій сусід, який завжди радий похизуватися м’язами та новим фліртом. Часом заглядалася на Люциліана, а він неодмінно робив це у відповідь, особливо, коли чув мою гостру лайку під час спроб завести нових знайомих.

А зорі на небі й справді інакші: віддзеркаленні до наших, людських. Місяць пробивається крізь хмари та б’є всю ніч прямо мені в обличчя, змушуючи завішувати штори. Радіо у Террі існують, але не на території академії. Тут лише студентська газета та постійні збори в актовому залі, який не може не вражати величиною та знаходиться на половину під землею. Скажу більше: в деяких країнах є електрика, але не на материку стихійників. Вогняні кульки ніби краще!

З інших новин: у мене з’явився блокнот у шкіряній палітурці, який видав викладач, та чорна ручка. Тепер можу записувати спогади про минуле життя та фіксувати важливі деталі щодо входів та виходів з академії. Це стало рутиною.

Мені навіть поставили четвірку з п’яти за правильно намальовану схему рівноваги. Не скажу, що потребувала цього, однак чому ні? Четвірка… це круто. Круто було бачити здивовані очі рейлі, які знають мене лише як божевільну дівку. Я навіть запишалася собою. Я намагалася потоваришувати з кимось, але зрештою лише підслуховувала розмови. Мій слух став на диво гострим, однак нервозність та істерики не відступали, через що довелося попросити Інес про інші ліки.

Гвендолін уникала мене й робила це, на хвилиночку, блискуче, гублячись серед студентів та шукаючи відмовки, через що легені всередині мене бурлили, і, присягаюся, я відчувала, що могла вхопитися за ниточки повітря, яке текло її тілом. Потягнути та забрати собі, щоб повністю розкрити легені та почати дихати, наче надприродне створіння.

Також знайшла в одній з аудиторій книжку про історію міста Терри та втомлено гортала сторінки, сподіваючись відшукати нову інформацію про Академію стихійного знання.

Коло пошуків звузилося до парадного входу: залізного паркану, біля якого завжди чергували охоронці у звичайних брунатних костюмах (думаю, рейлі). А що до інших ходів…

Кілометровий паркан довкола академії нагрівався до пекельної температури, як тільки я намагалася його перелізти. Вибігти через ліс? Потужний потік повітря в обличчя та фіолетові синці від ударів по всій спині. Третього разу гілки дерев почали тріщати, хилячись до землі, закриваючи мені прохід природним щитом. Я думала переплести річку, але вона заколихалася, натякаючи на те, що придавить мене хвилями, якщо спробую ворухнутися.

 Ха-ха... Ну рейлі в базових правах не обмежують. Взагалі, бляха!

І нарешті вчора я просто пішла до головного входу, оглядаючи височенний паркан, та спробувала пройти. Охоронці пообіцяли відвести мене до ректора. Або вирізати око. Як виявилося, всі до одного знали ім’я та прізвище Дінарочки Дільшат. Плітки та чутки — єдина розвага у місці без інтернету.

— Щоб ваша срака по шву розійшлася.

✯✯✯

Приміщення академічного ательє вражає розмірами та скляними стінами. Споруду тримає помаранчева цегла, а при вході вистукує чималий круглий годинник. Поміж стосів різнобарвних тканин вправно крутиться з два десятки працівників. Думаю, це рейлі (як завжди). Їхні бежеві вбрання не вказують на статус.

Може, напівмаги, як Інес. Незаконнонароджені.

Власне, хтось із них покликав мене, щоб забрала сірі штани, що є частиною обов’язкової академічної форми, а також написати заяву на отримання тренча, пальта, білизни та інших базових речей. Виявляється, маю можливість замовити що-небудь особливе для себе. Правда, це вимагає грошей. Якщо ти рейлі без місцевої копійки, то тимчасова оренда якихось поношених речей для заходів — єдине на що можеш сподіватися.

Проте все-таки є шанс відтворити будь-що з людського вбрання. Щось більш сучасне та відверте, бунтівне та блискуче, а не ці дивні середньовічні сукні, які висять на десятках манекенах. Жилетки, кардигани, тренчі, піджаки, шарфи, светри…

Пам’ятаю, як оминала одну з колон, переглядаючи нескінченні малюнки на величезних аркушах, розкладених по столах для креслень, а коли підвела очі, побачила Люциліана Хейга навпроти. Він глянув на мене беземоційно та порожньо, ніби на людину в маршрутці, але я не зреагувала. Взяла олівець, закинула коліно на край столу та розмашистими рухами почала креслити відверту сукню та голому тілі.

Між нами з магом повисла пауза, ніби повітря застигло через полум’яну спеку, а коли я підвела очі, то від Люци вже й слід простив.

Але довкола бриніла магія.

✯✯✯

Я прокидаюся через те, що мене б’ють в усі частини тіла. Довкола вибухає гуркіт, спина врізається в щось важке, а на голову валяться важкі речі. Інстинктивно затуляю себе руками, не розуміючи, яка це реальність.

Судомно хапаюся за повітря, якого повно довкола, але немає всередині мене. Я порожня. Лише на половину наповнена, коли розплющую мокрі очі, а у вухах перестає гудіти. Я у своїй королівській кімнаті, яку осяює ранкове сонце. На підлозі поруч валяється розбитий механічний годинник, перекинута склянка з водою та моя косметичка.

Я спираюся обома руками на блискучий килим з найдорожчих ниток, поволі підіймаючись, допоки з носа крапає кров. Серце стукає у скронях, що мені боляче вдихнути, вени киплять буревієм, а простір довкола просякнутий кригою, попри те, що вікна зачинені.