Розділ 16.2

Мої очі округлюються, підбор не знаходить опори, і нога зісковзує з драбини. Гуркіт розноситься приміщенням, коли рівняюся з підлогою. У цей час Люциліан навіть не рухається, вичікуючи, коли я нарешті підведуся та закінчу цю виставу. Мої лікті та куприк пронизує тупий біль, поки намагаюся схопитися за драбину на колесах.

— Ти міг зловити мене! — люто шиплю, потираючи стегно. Ця сукня сильно сковує рухи.

— Ти наказала не торкатися тебе, — байдуже тягне вогневик. У цей момент я нарешті рівняюся з хлопцем. Він скептично підіймає брови, не піддаючись суперечці.

Бісить! Не контролюючи себе, хапаю першу ліпшу товстелезну книжку та жбурляю її в трикляте обличчя. Хлопець рвучко перехоплює цеглину, ледь смикнувшись, ніби очікував чогось подібного.

— Вдихни та видихни, Дільшат, — Люциліан кладе книжку до інших, а тоді знову переводить очі на мене. Розглядає ідеально закручені пасма, вивчає чорний макіяж, розмазаний всіма повіками.

— Якщо ти очікуєш, що я щось розповім, то можеш йти, — фиркаю, ледь усміхнувшись. У тиші надто сильно чутно моє дихання. Я ігнорую біль у всьому тілі, тримаючи зоровий контакт. Бісовий гіпноз.

— Ти мені нічого не розкажеш, бо тобі нічого казати. Я все й без того знаю.

— Молодець. Медаль дати? І чи можна мені вже піти, пане? — мій спокій висить на волосині. Мені здається, чи мій магічний зір бачить вдихи та видихи Люциліана? Такі обурливо спокійні. Краще мені не лишатися з ним в одному приміщенні тет-а-тет.

— Так. Тільки дістань проарію, — чітко вимовляє він.

— Ой-ой, мені так похрін!

Я зводжу брови, трохи здивована власними словами. У них немає нічого такого. Я завжди так спілкуюся з Ру, а він зі мною, але це Люци. І він… Диявол. Змушує почуватися присоромленою. Бісів маніпулятор.

— О. То тобі було мало ритися в землі? Чи сидіти у Вежі сподобалося?

— Чого ти до мене причепився!? — враз скрикую, смикнувшись всім тілом. Люци здивовано скидає брови, очі невдоволені та шоковані, коли хутко обходжу його. — Я тобі сестра чи дівчина!? Йди до своєї коханої Мірабель, дідько! Ще й дивишся на мене так, я не можу! Дідько! Чого ти так дивишся!?

Шоковано пришвидшуюся, бо, здається, Хейг вміє читати думки, а також бачить мене наскрізь. До того ж знає, що Суджі вбила Мері. Може, думає, що я співучасниця? Та ні, тоді я досі сиділа б у Вежі. Або була б мертвою.

Пробігаю коридором, звертаючи до бокових сходів, а згодом вбігаю до крила з королівськими кімнатами: воно таке величезне, що займає чотири поверхи, однак тільки на цьому кімнати настільки великі. Інші вдвічі менші.

— Причепився до мене! І до моєї проарії! Та кому ти потрібен, бляха!? — я оминаю свою кімнату та йду до тієї, де мешкає Ру з Люци, через одну від мене. — Думає, що щось розуміє. Може, ще пошантажуєш мене? Я звалю звідсіля, ти й не помітиш. Думає, якщо такий гарний, то може мною гратися. Теж мені красунчик. Та не подобаєшся ти мені! І губи в тебе геть звичайні! Мені вони зовсім не подобаються. А прізвище Хейг? Вона навіть не тутешнє, а англійське! Одразу ясно, що в родинному дереві був хтось з нещасних рейлі. Я прекрасно знаю, що до корінних прізвищ тут належать Зоренвіт, Лісогор, Місяцеклин, Вогнеклин, клин, клин, а-а-а!!!

Я спиняюся перед кімнатою двох друзів-дурнів, бажаючи випустити пару, тому б’ю по дверях гострим носком туфлі.

— Козел!

Кістки тремтять, а магія бурлить довкола, неначе мене закинули до каструлі з супом. Отже, хтось із дуже сильних магів усередині кімнати.

Ну або просто в мене за спиною.

Я різко обертаюся.

— Когось шукаєш? — питає Люциліан, ледь схиливши голову на бік.

Ну звісно ж! Вогневик увесь час плівся за мною слід, бо це ж його кімната. Чудово. Отже, чув, як проклинала його. Дупа, дупа, дупа…

— Не твоє. Собаче. Діло. Відійди, — я намагаюся зробити крок ліворуч, а Люци повторює за мною. Праворуч — теж саме. Тоді легко сміюся та весело зиркаю в карі очі. Чоловічих вуст торкається обережна усмішка.

— Не смійся.

— Вибач, але ти надто кумедна.

— Я не кумедна.

— Огризаєшся безперестанку, хоча я тобі нічого не зробив…

Я заводжу очі під повіки, розглядаючи коридор поза плечем Люци, та нервово смикаю ногою, прагнучи втекти світ за очі з цього бісового коридору.

— І робиш сто рухів на секунду. Чого ти так боїшся?

— Та вже ж не тебе!

Я прослизаю вбік та йду до своєї кімнати, не витримуючи цієї ганьби. Неначе закохана дурепа, чесне слово. Зовсім розгубилася.

— Так, Діно, мій прадідусь був рейлі. А от Мірабель насправді не моя дівчина, — кидає вогневик і, увійшовши до кімнати, зачиняє двері. Я різко обертаюся, не на жарт запанікувавши.

— Ти це мені кажеш? Та мені байдуже!

Не знаю, що робити. Відчуваю, як горить обличчя, серце колотиться, а ганьба топить шлунок, тому підходжу назад до чоловічих дверей.