Розділ 15

Реконструкція клумби, яку потоптала зранку, забирає не одну годину. Після цього я неодмінно ходитиму лише доріжками, бо колупання в землі та ще насолода, а багнюка під нігтями — геть не те, про що мріяла. Як не дивно, але під кінець катувань мене навіть пригостили пиріжком з м’ясом за те, що покірно виконувала накази. Розповіли про наявність баків для сортування сміття, про відсутність пластику, поліетилену та інших матеріалів, які довго розкладаються, а також я дізналася трохи більше інформації про академію. 

Мені пояснили, що маги, коли торкаються рейлі, відчувають легке тяжіння, ніби мед тече по венах, полишаючи їхнє тіло. Отже, непомітно причепитися не вийде. По суті рейлі — це якісь рослини-хижаки, які повільно тягнуть сили з магів.

Мене також цікавила релігія та їхній Святий Дух, віра в якого поширена лише на території Феєріалу. Маги інших континентів сповідують власні релігії або взагалі ніякі. Атеїсти. До них можна віднести некромантів —  тих, хто вивчає методи й техніки впливу на світ померлих. Вони мешкають серед скель та викликають страх в кожного туриста.

Правила релігії стихійників доволі прості: робити все те, що не шкодитиме собі та іншим, включно з природою. А також там йдеться про покору рейлі перед істинними магами, а другими —  перед природою. Пишеться про нашу віковічну службу, як нижчої верстви, хоч і доволі завуальовано.

Їхнє Святе Письмо зветься Духорією, має п’ять коротких частин, перша з яких возвеличує цього самого Святого Духа, а інші — стихії.

Мг.

Аналогів церкви як таких нема: моляться на свіжому повітрі або в оточенні природних елементів. Типу свічки чи ванна, сад або протяг. Також існує чимало релігійних свят, однак в подібне я особливо сильно не вірю, тож не цікавилася подробицями.

Головний корпус Академії стихійного знання має бежевий блискучий хол з величезною куполоподібною стелею метрів із шість та не менш масивною люструю в три яруси. Це яскраве приміщення з колонами, скульптурами по всіх куточках та виступах, широкими головними сходами й безліччю студентів у різнобарвних формах. 

Частина з них вирушає додому, бо наразі післяобідній час. Це або істинні маги, або рейлі зі старших курсів (ті, які змирилися зі своєю долею, почали працювати деінде та заробляли на знімання власного житла). Ще знаю, що тут навчаються рейлі, які народилися безпосередньо у Феєріалі від двох таких самих батьків-рабів. Їх також спокійно відпускають додому, бо все-таки вони живуть тут з народження й не потребують часу на адаптацію.

Хай там як, але в будь-якому разі, всім нам необхідний пропуск. Істинним магам звичайний студентський квиток, а от рейлі справжній, особливий дозвіл. Без нього нікуди не випустять.

Божевільні. Мають нас за бранців... І як взагалі його отримати? Цей дозвіл на базові права людини! Щось мені підказує, що ім’я «Дінара Дільшат» точно десь у чорному списку.

Саме в холі з кам’яними грифонами на кількох виступах знаходжу розклад занять для всіх факультетів та груп на чималу частину стіни, а поруч дошку пошани у вишуканій золотій рамці.

Друге місце займає Люциліан Хейг. Його карі очі спокійно вивчають мене. Отже, тут є фотоапарати. Певно, такі дивні, як у дев’ятнадцятому столітті. Але фото кольорове, чітке та зроблене на сірому фоні. Цікаво.

Зіщулююся, схиливши голову, та кривлюся його спокійному обличчю.

— Робот.

Гарний робот.

Але Ру не має рації: Люци не може мені подобатися, бо я не збираюся тут до кого-небудь прив’язуватися. Втрати близьких людей надто сильно ріжуть моє серце, а згодом я матиму тікати додому. Отже, ніякого Люциліана.

Люциліана, який якраз входить до головного корпусу крізь аркові подвійні двері, несучи три товсті книжки під плечем. Поруч із ним дріботить низенька Мірабель Рі́ммер. Вона вогневиця, брюнетка, третьокурсниця й не рейлі. До того ж на дошці пошани (дарма що на п’ятому місці). Цю війну я програла. Та і не збиралася боротися, бо інакше б виграла.

Мідне волосся сплетене у два колоски, а за вухами вогневиці видніються дивні білі квіточки, які магічно мерехтять та переливаються на сонці.

Люци навіть не дивиться на мене, коли проходить повз.

От і добре.

Я для нього ніхто. Так, ніхто.

— І саме тому він збрехав ректору, — рикаю сама до себе, геть заплутавшись.

✯✯✯

Повернувшись до своєї нової кімнати, беруся власноруч прати абсолютно ввесь одяг та речі, бо якого біса їх хтось торкався? Якого біса хтось шастав моєю кімнатою, допоки спала ледве не гола!?

Мої руки так сильно захлопують тумбочки, що ті от-от відваляться. Ні тобі телефону, ані фільмів, кіно, серіалів, чатів з друзями, жодних стрічок новин, транспорту, можливості втекти, глянути прогноз погоди… Дурні академічні газети, тупі друкарські машинки та сотні книжок, замість Вікіпедії.

Я набираю повну ванну теплої води й вирішую спробувати розслабитися, а тоді заплести кучері на шкарпетки, як бачила в інтернеті, замість плойки.

Принаймні в мене є одна нормальна людська книжка. Можна перечитати її разів так сто.

✯✯✯

Наступний ранок за звичкою починається з тупим головним болем. Нервозність та нераціональне ставлення до магії змушує сидіти на краєчку медичного ліжка в кабінеті Інес, допоки лікарка шукає щось проти нервів та нудоти.