Розділ 12.1

Що за?..

Він… Люци… Люциліан Хейг збрехав? Збрехав, диявол, він… Що!?

Яка його мета? Дідько, мій мозок не може скласти два плюс два. Нехай відро — це правда, але побачення… Коли Суджі вбивала Мері, я малювала вугіллям в закинутій споруді, а перед цим втекла від Люци та Ру, зникла з їхнього поля зору. Він не може бути впевненим у тому, що я невинна, бо навпаки вчора вперше мала силу, щоб когось вбити.

Яка нахабна брехня. Побачення! Які цілі він переслідує?

— Ще раз поясни, де ти була вчора в проміжку від дев'ятої і до одинадцятої.

— Після того, як о дев'ятій тридцять я пішла від Інес, була з Люциліаном і…

— Добре.

Випадковість. Збіг. Мені вдалося підлаштуватися під схему Люциліана та настрій Асмодея, навіть не усвідомлюючи цього.

Здається, мої очі магічно мерехтять, покращуючи чіткість зору, коли розтуляю рота в знущальній посмішці:

— З’явився впливовий свідок, і ви не змогли скинути всю провину на мене, бо був би скандал…

—  От тільки дивно, що ти сама тільки зараз розповідала, що бродила з Люциліаном у момент вбивства.

—  О, звісно, щоб мене потім так само вбила Мірабель? Її всі бояться, —  пирхаю, радіючи, що мою іронічну гримасу не видно в цій темряві. — Я знала, що Люциліан прийде виправдати мене. Це була його провина, що потягнув мене на побачення в таємниці від своєї дівчини. Але потім він наказав мені мовчати, поки сам не владнає все з Мірабель. Раджу й тобі не видавати нас. Вогневиків краще не злити. Особливо Люци. Зате тепер я матиму кімнату в цьому крилі. Дякую за таку можливість.

Я хмикаю, відверто тішачись, що брехня пливе так легко, неначе масло на пательні. Збирання чуток та спостереження за людьми ніколи не були марною тратою часу. Це рятує життя.

Що ж… Віднині я буду під постійним наглядом, але в розкішній кімнаті. Ніякого гуртожитку. Своя ванна, вільний простір та комфорт. Тут навіть є два чималі охоронці при вході до чистого, ледь не золотого крила. Крізь аркові вікна (у цьому крилі вони скляні, а не порожні, як в інших коридорах) пробивається надприродне сяйво зірок. Це не покарання, а відпустка.

Сподіваюся, мої наглядачі не будуть ходити за мною хвостом, а робитимуть це з пристойної дистанції.

— Не радій раніше часу. Вам обом не надто вірять. Смерть — не жарти, — чітко каже Робін, спинившись перед вишуканими бежевими дверима з позолоченою ручкою. — Як тільки знайдуть справжнього вбивцю, ти переїдеш назад, люба.

Дівчина простягає мені невеликий срібний ключ на бронзовому ланцюжку, і я перехоплюю його, вставляючи в отвір у замку́. Прокрутивши два рази, зиркаю на Робін, розглядаючи її смарагдові очі, що містично мерехтять у темряві. Натискаю на ручку двері й додаю на останок:

— Не заздри, люба.

Віднині я житиму серед піжонів.

Майже, як вдома.

✯✯✯

Коли казала про шикарну кімнату, не думала, що вона буде настільки гігантською.

Тут може вміститися п’ять наших з Суджі комірчин, якщо не більше. У центрі під стінкою розташовується величезне двоспальне ліжко із золотавого дерева з балдахіном і блакитними простирадлами. Ліворуч — масивна шафа для одягу та вхід до ванної кімнати, праворуч — письмовий стіл біля чималого вікна з видом на студентський парк.

Тут безліч не запалених свічок, канделябрів та два гасові ліхтарі, а сама кімната виконана в готичному стилі, як і більшість приміщень академії. По периметру моїх нових хоромів чимало древніх скринь та поличок. Підвіконня таке широке, що зможу сидіти на ньому годинами, спостерігаючи за підготовкою до свята та обдумуючи план втечі. 

Зірки пробиваються крізь хмари, привертаючи до себе увагу.

Як тільки захлопую двері, сховавшись від реальності, зітхаю. Довзляю тиші наповнити простір довкола, а в наступну мить хапаю сірники та лечу запалювати кожну свічечку в глиняних блюдцях та всі канделябри. Коли кімнатою шириться світло, стає спокійніше. Хочеться прийняти гарячу ванну, змити паніку, поніжитися в цьому божественному ліжку серед м’яких подушок або знайти свіжу їжу, бо я ж, бляха, голодна! Але замість цього поволі задкую до центра кімнати, схлипуючи.

Кап, кап.

Притискаю пальці до грудей, поки вуста тремтять. Грудна клітина раптом замала, щоб втримати біль у серці.

Мене закинули до Вежі, неначе непотріб. Могли вбити, зробити рабою, а я просто лежала на кам’яній підлозі, не в змозі що-небудь зробити. Моя сила мовчки сиділа всередині, лише підтверджуючи той факт, що повітря ні на що не здатне. Я ні на що нездатна. Дурне дівчисько. Я могла не дожити до свого дев’ятнадцятиріччя, до якого лишається пару місяців. Ідіотська академія, придуркувата Терра, бісовий Аріус!

Я дивлюся на кімнату й протираю лоба долонями, ковтаючи сльози, які не хочу спиняти. Мені потрібно виплакати все те, що пережила за сьогодні, щоб завтра знову бути впевненою в собі стерво. Терміново варто побути маленькою дівчинкою, яку образили, і тепер вона все плаче й плаче, розтираючи червоні очі, шмигаючи розпухлим носом та перебирає пальцями, благаючи про те, щоб хто-небудь приголубив її чи пожалів.

— Клятий Люциліан, — шепочу поміж дитячими схлипами, надто гучними для ночі. — З-звідки ти взявся? Навіть Суджі начхати на мене, а тепер ще й ти…