Розділ 11

Під стегнами холодна підлога. Я спираюся запотиличником на вологу стіну, втискаючи в неї череп. Вежа настільки висока, що не можу вловити голоси магів знадвору крізь невелику дірку з решіткою. Ох! Перепрошую, може, я маю називати це вікном?

Якщо то вікно, то я зараз в раю.

Складається враження, ніби на в’язницю наклали особливий звуковий бар’єр із зачарованого повітря, аби жоден порух не долинув до інших і навпаки. Якщо так, то я анітрохи не здивуюся.

Кап, кап.

Це єдине, що чую.

Кап, кап.

Цікаво, як швидко я захворію?

Легені вчувають якусь дивну вібрацію довкола. Повітрю всередині мене незручно в задушливому середовищі, в якому важко вдихнути.

Захворію, не захворію, яка різниця, якщо однаково катуватимуть? Або вб’ють. Сподіваюся, мені пощастить з власником, рабинею котрого стану. Тоді буде шанс на вдале життя. Я буду зберігати в собі його магію, регулюватиму силу вітру, триматиму язика за зубами й задовольнятиму вночі.

Не найгірший розклад подій.

А може, моя власниця буде жінкою? Було б чудово.

Я гірко сміюся, оскільки нізащо не зможу змиритися з подібним життям. Краще розбити голову об камінну стінку й стекти кров’ю прямо тут. Нехай подивляться на своє правосуддя. Однак я не можу дозволити собі померти їм на зло, бо понад усе хочу подивитися в ті кляті очі, коли правда виявиться на моєму боці.

Сонце опускається за обрій, розчиняючись в помаранчеве місиво, через що мене починає ще більше нудити. Я протираю піт з лоба, а тоді стягаю светр через голову, кинувши тканину додолу. Вкладаю на нього голову, лишившись у чорному топі.

— Я-якби хотіла, то я вбила б вас всіх, а не одну М-мері…

Скоро стемніє, і тоді мене почне судомити ще сильніше. Мабуть, буде панічна атака. Це очевидно. Мені слід підготуватися. Взяти себе в руки та знову зустрітися віч-на-віч з тим чудовиськом, яке душитиме мене. Шлунок труситься.

Я хочу їсти, але мене сильно нудить, а щоб перестало нудити, треба поїсти. Замкнуте коло. До того ж у мене немає їжі. Тільки вода, що повільно стікає зі стелі:

Кап, кап.

Не хочеться вмирати через панічну атаку, клацаючи зубами. Якщо засну, то прокинуся з жахливою лихоманкою. Добре, що магія Люциліана всередині мене дає хоч якусь силу для боротьби. Або ні.

Ненавиджу.

Чому саме я стала рейлі? Чому не втекла, коли за мною прийшли посеред ночі? Чому не кричала, не билася? Як я могла змиритись? Як Дінара Дільшат змогла опуститися до такого? Неприпустимо. Мене загіпнозували. Точно! То був гіпноз, магічний вплив!

Ха… От чим вилізла моя доброта. Не треба було йти до Мері й так сльозливо прощатися. Або прикривати Суджі. Слід було вилити бісове відро з крижаною водою прямо в пику Люциліана.

Ох.

Тепліє.

✯✯✯

Двері агресивно скриплять, коли небо осяюють дивні віддзеркалені сузір’я. Я тримаю очі заплющеними, аби не збожеволіти через химерні плями довкола, і думаю про ключові моменти слово колишнього життя, щоб дихати.

Приміщення осяює вінтажна гасова лампа, яку Робін тримає на рівні очей. Чому я не підготувалася до її приходу? Могла б вдарити по голові каменюкою чи тим же підбором.

— Іди за мною, — наказує Робін. Я надто швидко  схоплююсь з місця, вхопивши светр, і стрімко наближаюся до виходу, не зважаючи на жахливе самопочуття та підбори, які от-от зламаються.

Мабуть, я покочуся з цих гвинтових сходів.

Ми йдемо темними коридорами, що осяюють поодинокі вогняні кулі, які левітують у повітрі, але я навіть не усвідомлюю цього. Студентів тут майже не лишилося, а один з величезних настінних годинників вказує на сьому вечора. Дивно, що я жива. Дивно, що жар помірний, і тіло якимось чином рятує власницю.

Магія, бляха.

Я шмигаю змерзлим носом, входячи до кабінету Асмодея, який тепер осяюють всі ці дурні свічки замість можливості провести електрику, бо магам вогню комфортніше поміж полум’я. Мене оточують горщики з ненависними рослинами, бо Асмодею, бачте, так комфортніше.

Робін вказує рукою на стілець, і я покірно сідаю, не наважуючись навіть рота розкрити.

Професор Ґрейдер накидає мені на спину невелику червону ковдру, яка мусить магічним чином втамувати моральні травми та страхи. Схоже, час суду. Й адвоката, певно, мені не нададуть. Ну… я буду кричати.

Двері зачиняються, і тоді ректор нарешті звертає на мене увагу, відвівши задумливі очі від огидних книжок. Його ненависний голос, як завжди, спокійний та розмірений, коли починає:

— Припустімо, ти все ж таки вилила на себе відро води в туалеті, як би нерозумно це не звучало. Але як ти дізналася, де знаходиться труп Мері й що то саме вона?

Моє дихання на диво повільне, коли скидаю брови, стиснувши светр у пальцях, та ледь розтуляю сухі вуста:

— Зранку. Коли йшла на другу пару. Зранку я почула розмову двох дівчат. Я не знаю хто вони, — тяжко зітхаю. — Я підслуховувала. Вони казали, що чули про тіло Мері в річці. Я не маю жодного уявлення, звідки вони це знають. Може, вбили. Може, бачили. Я пішла туди, бо всі ходили, —  веду зчепивши зуби, хоча волію вирвати Асмодею очі. Виродки. — Я п-проголосила промову, бо її труп гнив у річці, оскільки ніхто з викладачів академії не зміг помітити, як побили чи втопили жінку. Ну я так думала. Звідки мені було знати, що там лежить якесь опудало?