Розділ 10

Кабінет ректора на диво рідний.

Мої вологі долоні спочивають на колінах. Тримаю плечі розгорнутими, а обличчя — невимушеним. По обидва боки від мого зручного дерев’яного стільця стоять Робін та містер Ґрейдер, професор-вогневик. Здається, Люци його згадував.

Через те божевільне полум’яне коло одяг та волосся майже висохли, а теплота затишного кабінету Асмодею допомагає позбутися залишків трясіння. Позаду тріскотить дерево в каміні. Дуже по-середньовічному, враховуючи те, що навіть у гуртожитку «магічне опалення».

Але всі ми не без своїх дивацтв.

Навпроти мене за дерев’яним столом із темного дуба сидить пан Асмодей — покровитель землі й ректор Академії стихійного знання за сумісництвом. Кабінет виконаний у темних відтінках, такий собі готичний стиль, що припадає мені до душі. Тут навіть є кругла дерев’яна люстра зі свічками, а також кілька канделябрів. Сонце намагається пробитися крізь завішені смарагдові штори, пилюка опадає на стоси старих пожовклих книжок та аркушів. У шафі цокотить годинник.

— Так навіть краще, — врешті спокійно починає Асмодей, відклавши маленькі окуляри. — Я турбувався, що назріває війна, але коли це зробила учениця нашої академії, проблем виникнути не повинно.

Це напевно має втішити всіх, окрім мене.

— Ви не розумієте... — делікатно втручаюся я. — Точніше, Ви неправильно зрозуміли.

Як завжди.

Чоловіче чорне волосся поступово тоне в сивині. Воно зв’язане в коротку косу. Асмодей переплітає пальці рук і вмощує лікті на столі. На його фалангах виблискують кілька зачарованих каблучок, а смарагдовий погляд прикутий до мене.

— Скільки разів ти поводилася просто неприпустимо, Дінаро?

Починається.

Мовчу й напружено суплюся.

— Чи не ти двічі спалила форму? Чи не ти влаштовувала скандали в моєму кабінеті, що було просто обурливо? І чи не ти погрожувала вбити тут майже кожного включно зі мною?

Я байдуже скидаю брови, опустивши голову.

Це смішно, бо вони попросту знайшли крайню, а тепер перераховують всі помилки, щоб виправдати свій дикунський вчинок. Та я мушу мати алібі. Не можуть же на мене отак просто накинути ярлик вбивці, коли й без того рабиня?

«Я ж казала, що злочинці завжди повертаються на місце злочину».

О!

Вода занадто прозора, тому не дивно, до вони знайшли труп раніше від мене. Однак коли саме? Сьогодні чи вчора? Якої версії мені притримуватися? Бісове лайно. Та жодної! Я ж не винна! Я жертва обставин!

— Зачекайте. Дайте мені слово, — стримую гнів, який змушує панікувати й підвищувати тон. Ця дивна агресія здатна знести все на своєму шляху, неначе буревій, однак продовжує тихо сидіти всередині мене, мерехтячи в очах. — Ви не розумієте. Ви мене взагалі не чуєте! Я знала, що Мері там, бо випадково підслухала діалог двох дівчат. Я хотіла піти розповісти Ру та Люциліану, але мене оточили тим вогнем, тим диявол знає чим… А промокла я не через Мері… Як… як це взагалі може бути пов’язано!? Я по-вашому слідом за трупом стрибнула? Це дурість, бо насправді я просто вилила зранку на себе відро води в туалеті, коли...

Помічаю з яким поблажливим виразом зморшкуватого  обличчя на мене дивиться Асмодей і захлопую рота. Їм… смішно?

— Містер Асмодей, вона виголошувала промову над її тілом, коли ми прийшли, — пояснює Робін, схрестивши руки на грудях. — Сказала, що бажала їй смерті, а потім розмірковувала, як би дістати труп.

Як же зручно! Вони скинуть провинну на найгіршу ученицю академії. Вб’ють, закатують, посадять до в’язниці, відправлять кудись, і всім буде абсолютно байдуже, що якась там неадекватна Дінара Дільшат безслідно зникла.

А русява дівчина, покровителька флори й фауни, років двадцяти веде далі:

— Вона намагалася витягти труп. Саме це і сказала, а професор Ґрейдер також все чув. Однак тіло виявилося заважким, тому облишила спроби. Або дівка попросту збожеволіла та пірнула у воду, щоб позловтішатися або зробити щось із тілом. Дістати або відрізати якусь частину та кинути нам, як попередження, бо так роблять інші психопати. Припускаю, що через нервовий зрив та жагу помсту, вона хотіла влаштувати в академії різанину та повбивати нас усіх, але не знала, що ми з професором Ґрейдером знайшли тіло Мері ще вчора близько одинадцятої і поклали туди опудало, стежачи за реакціями магів. З цього випливає, що вона точно знала, що там, обличчям донизу, лежить саме Мері. Ще й спромоглася виголосити промову, а от відро — вигадка.

Що!?

Що за?.. Вони обкурилися? Асмодея геть не бентежать ідіотські припущення Робін, в які навіть п'яна, як чіп, людина нізащо не повірить!? Що за?.. Йому подобається ця тупа версія! Йому подобається цей ідіотизм!!!

— Я б так не зробила, це нісенітниця! І я сиджу тут, у мене є ім’я. Що за бісове третє обличчя та «вона»?

— Нісенітниця чи ні, ти все одно винна. Всі докази вказують на тебе. Ти вбивця.

Від цих слів всередині перевертаються нутрощі, а думки розлітаються в різні боки. Мої м’язи стискаються, плечі напружуються, а ноги труться одна об одну.

Суджі вбила Мері вчора між першою та другою пврами. Вибігла до лісу на перерві та не змогла приборкати потік нищівної сили. Тобто вбивство сталося майже о десятій, а вони знайшли кохану Дейва через годину.