Розділ 5

Перекусивши залишками місцевого салату, який Суджі приносить мені щоранку після власного сніданку в їдальні, тяжко зітхаю. Дівчини немає наскільки довго, що починаю божеволіти: беру до рук пошарпану книжку з теорії магії та читаю її в доволі дивному положенні: лежу на животі, а підручник кладу на підлогу, опустивши голову за край ліжка.

Це ж не відбувається насправді? Казочки, казочки…

Їхня абетка чужа, але водночас я ніби все життя знаю цю мову. Дивовижно й те, що пишу також нею. Цими дурними різкими літерами з відтінком моїх звичних закарлючок, які так ненавиділи вчителі в школі.

У мене неначе вселилася якась інша людина, що знала місцеву мову змалечку. А коли намагаюся написати щось українською, болгарською, англійською… просто не знаю як. Я забула всі слова з усіх колишніх мов і можу спілкуватися лише тутешньою. І це так дивно та моторошно, враховуючи те, що деяким словам не існує відповідників, і їх доводиться тлумачити інакше, а мій мозок з легкістю справляється з цим завданням.

Чорнява першокурсниця завмирає у дверному проході, а потім повільно наближається до мене, ніби не може впізнати. Я чекаю на нескінченні розповіді про навчання, нові плітки та заходи, що наближаються, проте Суджі чомусь мовчить. Може, вже п’яна? Та ні, авторитет так просто не сколихне.

— Ти дивно себе поводиш, — врешті зауважую я, гортаючи сторінки з малюнками правильно положення долонь для контролю магії. Принаймні тут є друкарські машинки. А магнітофона часом нема?

— Ти себе чуєш? — випалює Суджі та сідає на своє ліжко. Підіймаю на неї голову. Так, це те саме шоковане обличчя, як тоді, коли я вдруге спалила академічну форму.

— Мене накачали наркотиками, можеш не перейматися.

Але сусідка продовжує мовчати, вивчаючи мене чорнющими очима. І це зовсім на неї не схоже! Суджі завжди теревенить без упину, капаючи мені на нерви, через що доводилося ходити спати на холодні сходи в коридорі, аби не чути цілодобового галасу. Завжди гучна та готова напитися, знайшовши в цьому занятті найкращий спосіб боротьби зі стресом. І це попри те, що Суджі має проблеми із серцем та завжди ходить по ліки до Інес.

На сусідці дурна форма: картата сіра спідниця та біла сорочка. Поверх всього цього сірий піджак з гербом академії на лівому боці. Ні, все ж таки добре, що я її спалила. Дивно й те, що Суджі без колгот, хоча на дворі жовтнева прохолода. Кореянка навчається на паралелі, до того ж староста. Наші групи зовсім маленькі, щоб приділити увагу кожному учневі, однак на лекції нас усіх зводять разом.

Блідошкіра рейлі занурена у власні роздуми, і це мене неабияк дратує. Ось же я: вперше готова до комунікації та уважно слухати будь-які новини!

— Отже, я спала на фізкультурі, і тоді Ру...

Почавши розмову, мене вже було не спинити. За дві хвилини я кажу в сотні разів більше слів, аніж за останні півтора місяця.

— Мері мертва! — раптом випалює Суджі, перебивши мій монолог.

Оу.

Ну це пояснює її відсутність на першому поверсі.

— Ясно, — тягну та перекидаюся на спину. Тепер голова звисає униз з краю ліжка. Довжелезне волосся протирає підлогу без килима.

— Ясно? Це все, що ти можеш сказати? — невдоволено питає Суджі, аж занадто нервуючись. Ніби я припустилася найгіршої помилки в житті.

— А що мені сказати, Суджі? Може, почати видавлювати сльози? М?

Я презирливо пирхаю та заплющую очі, допоки кров б’є в голову. Хто для мене Мері? Жінка, яку я знаю шість тижнів? Комендантка, що могла схопити мене за шкірку, неначе кота, та викинути на двір? Навіть прізвища жодного разу не чула! Дейв був закоханий у неї, а отже зрозуміло, чому кремезного чоловіка також немає на робочому місці.

Тиша мала б гнітити, але мені байдуже. Байдуже, байдуже, бай…

— А якщо скажу, що її вбила я?

Що за?..

Я схоплюся, перевертаюся та хутко сідаю на навпроти Суджі, допоки очі вирячуються на сусідку. Вчасно ж я прийшла до тями! Ділити кімнатку з вбивцею — останнє з того, чого прагну.

Мені слід схопити щось важке? Розумна людина, певно, повільно б полишила кімнату та повідомила адміністрацію, але ж це я. Дінара Дільшат скоріше вмре через власну цікавість та порушену психіку, аніж втече.

— Ти зробила що? Чекай… хай йому грець! – на моїх вустах з’являється істерична посмішка. — Ти… Бляха, у тебе мають бути добрі аргументи на свій захист, щоб я не перейшла до рішучих дій та не оглушила тебе.

— Діно, — Суджі нахиляється уперед та хапає мене за долоні. Від подруги-рейлі, як завжди, віє кокосом. Цей їдкий запах вже прижився в кімнаті, і тепер мене нудить від самої лише згадки про кокос. — Я не хотіла цього робити. Життям клянуся!

Отже, не жарт.

Мені хочеться витягти свої охайні, більше не сухі смагляві долоні з рук Суджі, проте подруга уперто тримає їх своїми довгими корейськими пальцями.

— І як же ти її вбила? — вичавлюю із себе, палаючи бажанням відійти на метр-два. Я часто кидала людям в академії смертельні погрози, проте, коли хтось убиває насправді… Ох, краще б я й надалі спала цілими днями.

Суджі починає тяжко дихати, розглядаючи мої пальці. Вона наче задихається, що для покровительки повітря дуже дивно.