Розділ 4.2

Дияволе, треба шукати тріщини в цій в’язниці, щоб втекти, і першою буде саме люба сусідка.

Мила та приваблива зовні, але та ще спокусниця всередині. Навколо Суджі завжди в’ються представники чоловічої статі, наче риби-прилипали, захоплюючись її обсидіановим волоссям та блідою шкірою. А очі… такі чорні, що я навіть заздрю.

Сусідка-першокурсниця неодноразово виходила за межі академії в супроводі старшокурсників, мовляв, йде допомагати їм у чомусь стосовно навчання, а потім пізно вночі залазила до кімнати через вікно. За якісь там чотири з половиною місяці вона підкорила серця кожного мешканця чоловічої половини Терри!

Я теж хочу втекти, проте до цього дня не мала сили навіть детально роздивитися величезний залізний паркан, що оточує гігантську територію академії з усіма можливими корпусами для виживання: від їдальні до ательє. Рейлі надають їжу, базовий одяг та медичну поміч безоплатно.

Насправді їхнє суспільство має ідеальну медицину, гігієну та здатне виживати без небезпечних для атмосфери механізмів. Одяг більш вінтажний, понурих та осінніх відтінків. Плащі, сукні, сорочки, жилетки, берети, однак впевнена, що в місцях, куди бігає Суджі, вдягаються не скромніше від людей.

Але який, бляха, сенс відмовлятися від телефонів!? А якщо комусь буде необхідна термінова допомога, то що накажете робити? А подзвонити!? А друзям написати?

Треба шукати вихід з цього жахастику.

Територія академії надійно охороняється. Без особливої причини або дозволу новеньких рейлі не випускають. Логічно, бо ми одразу втечемо світ за очі та шукатимемо шлях назад на Землю. Рейлі має змиритися зі своєю долею, а вже опісля йому дозволять починати шукати роботу й винаймати житло поза межами академії. У столиці.

А навіть якщо мені вдасться вибігти… то куди я подамся? Світ магії не такий яскравий, як нам розповідають у дитинстві. Тут немає веселок, на яких скачуть єдинороги, чи фей з прозорими крильцями. Є вбивці, перевертні, работорговці та живі мерці.

Як тільки моя нога ступить у тутешню магічну цивілізацію — одразу упіймають, бо надто вже вирізнятимусь зі своєю необізнаністю. Може, вдягти форму академії? А якщо зрозуміють, що я рейлі, коли випадково торкнуться? У кращому випадку притягнуть назад й змусять відсиджувати штани в кабінеті улюбленого ректора. Або до психологів. Щоправда, троє вже встигли відмовилися від співпраці зі мною. Що вже й казати про Інес.

Ні. Мені потрібні старшокурсники та їхній особливий «пропуск», як у Суджі. Байдуже, яким чином. Аби тільки отримати свободу та квиток додому. Присягаюся, я навіть готова спитися та робити дикі речі, як сусідка.

Дістаю з валізи невеличке люстерко та намагаюся усміхнутися своєму відображенню. Замість цього на мене хлине самий лише біль. Виразні карі очі такі сумні, як би сильно я не намагалася приховати страждання за шаром лайки та погроз. Змучені зуби трохи побіліли після «зарядки». Бісовий Люцифер.

Коли ти постійно спиш, часу на думки про минуле майже не лишається, але тепер мій розум чистий. Ніби після запою. Не згадувати людське життя вище моїх сил.

Шість тижнів тому посеред ночі до моєї кімнати явилися непрохані гості. Батьки в друзів на дні народженні, дитина сама. Вони ніби вичікували…

— Коли почне проявлятися твоя сила, — казав Асмодей першого дня.

— Коли я лишуся сама, — докинула я, фамільярно закинувши литку на коліно. — І ви зможете мене тихо скрутити.

Академія, необхідні речі, небезпека… Багато слів металися моїм нажаханим мозком. Ніби під дією снодійного я кидала до валізи пару комплектів одягу, косметику разом із плойкою, деяку білизну й на останок одну єдину книжку, між сторінками якої знаходилися ті самі фотографії, які опісля носила в рюкзаку, який позичила Суджі, бо в неї подарованого шмаття, хоч відбирай.

Проклятий Ру…

Звісно, я не ідіотка й схопила ледве не всю техніку, але вгадайте що? Її в мене конфіскували! Що вам зробили соціальні мережі та доступ до прогнозу погоди!? А серіали!? Печерні, бляха, покручі з щоденними газетами! Однак плойку вони таки лишили, а я пристосувалася. 

Може, тут хоча б радіо є?

Поки непрохані гості пояснювали мені про якийсь суміжний світ (як же він називається…), я тільки й мізкувала про те, яким чином вони опинилися в моїй кімнаті. Ніби зі стелі звалилися. Це була ще одна зачіпка.

Існував спосіб пересуватися крізь виміри. Незаконний, але все ж таки.

Плечі починають тремтіти, а очі нічого не бачать крізь пелену сліз. Пам’ятаю, як мене закинули до цієї кімнати, почали ритися в речах. Коли відняли мій дорогоцінний телефон, я спалила академічну форму та розбила плойкою вікно в цій кімнаті. Мені принесли новий одяг, а я розірвала його на малесенькі клаптики, кидаючи у святкове багаття на дворі. Суджі намагалася вправити мені мозок, проте я пригрозила наступного разу спалити всі дівочі речі, поки та спатиме, а потім відрізати її волосся, обливши водою з туалету (вони тут є). Дивовижно, так? Сучасні, нові. А також душові кабінки. Навіть водопровід є, але техніки та електрики ні! Бісові свічки, гасові лампи та вогняні кульки.

Як же сильно я бунтувала! А потім сили почали зникати. В мені було не так багато магії, яка якимось чином вийшла з мене, коли валялася з несильною температурою. Потрібна була зарядка, якої я цуралася. Цікаво, на скільки вистачить магії Люци? Він тримав мене за руку десь пів години. Якщо я її не використовуватиму, то, певно, зможу спокійно продумувати втечу нескінченний проміжок часу.