Розділ 2

Кабінет Інес — це аромат жасмину та прянощів упереміш із вже рідним нашатирним спиртом.

Принюхуюсь та відчуваю пахощі імбиру. Напевно, Інес приготувала мені чай, тому обличчям розпливається самовдоволена посмішка. Зазвичай після ліків я прокидаюся бадьорою, але наразі все інакше. Набагато краще.

— П’ять разів поспіль цю дияволицю приносили до мене самі лише рейлі. Я не знаю, як вона це підлаштовувала! Може, обіцяла їм щось натомість. І допоки я бігала та шукала сильних магів, ця безсоромниця тікала! Ну що за напасть така? — голосить Інес.

Намагаюся поворушити кінцівками, проте хтось охопив мій правий зап’ясток. Ага, отже мене заряджають. Повільно розплющую очі, намагаючись звикнути до яскравого сонячного світла, яке лоскоче мою шкіру. Люциліан сидить на дерев’яному стільчику праворуч від мене, охопивши зап’ясток та пестячи його великим пальцем.

Оу…

Оу!

Дивно. Як і те, що пасма мого волосся більше не сірі, а знову насиченого шоколадного кольору. Запах імбиру голубить розхитані нерви, і я можу заприсягтися, що згодом ця одноповерхова споруда стане для мене другою домівкою.

Сонно бурмочу:

— Шість-один, Інес, — й усміхнено тягнуся вільною рукою до віконця. Півтора місяця в кризі й нарешті шкіра гріється під промінням більше не огидного сонця, а головний біль та нудота відступила, неначе ненависні хвилі.

— Ти мене в могилу зведеш! Бачте, яка норовлива! – лається медсестра, сидячи спиною до мене за невеличким столиком біля входу. — Правила є правила. Я робила тобі попуски та не скаржилася нікому, але присягаюся, ще раз тебе принесуть до мене напівмертвою  — відбуватимеш заслужене покарання! Чесне слово, присягаюся Святим Духом! У мене під опікою всі чотири факультети академії, а я з однією дівчиною впоратися не можу!

Інес Зоренвіт — тридцятирічна жінка напівмаг, яку кожен може вважати за матір. Дитина звичайної людини-францужанки та мага, зачата у світі людей, внаслідок чого позбавлена будь-якої сили, однак здатна жити в магічному середовищі й витримувати це до жаху чисте повітря. На цьому її надприродні здібності закінчуються.

Інес — приклад заборони, бо нікому й ніколи не можна навідуватися до світу людей. Вона приклад того, що це таки можливо.

Медсестра завжди приходить на поміч та крутиться у своєму кабінеті, наче муха в окропі. Це низенька, проте до біса сувора панночка зі шведським корінням та темно-русявим волоссям, яке звикла збирати в низький хвіст. Від неї завжди відходить казковий аромат прянощів, ніби Інес працює не над чар-зіллями, а готує кекси зі смородиною та м’які ванільні тістечка. А її кругленьке обличчя ніби розцілувало сонечко: настільки яскраве ластовиння.

Я люблю Інес.

Усі люблять.

— А де моя вітамінка? — питаю та облизую більше не потріскані вуста, дивлячись на чай з імбиром на тумбочці при ліжкові. Інес поклала мені кругле печиво із шоколадом біля невеликого бежевого бюста якогось видатного вченого.

Я їм вкрай рідко, оскільки з чималою вірогідністю організм попросту не перетравить навіть малу кількість харчів.

— О Духу! — Інес схоплюється на ноги та чимшвидше підходить до мене, всовуючи до рота рожеву вітамінку. У білому халаті медсестри завжди лежить пляшечка зі смачним вітаміном С — смаком дитинства.

Інес прямує до великого білого вікна, з якого я зазвичай вистрибую, та поправляє ніжно зелені фіранки. Оскільки жінка лише напівмаг, вона не здатна ділитися магією з рейлі (вона ж бо її навіть не має), що неабияк тішить. Прекрасний збіг. Кажуть, її батько-маг забрав новонароджену дитину зі світу людей до магічного та із самого початку ростив фармацевтом, щоб потім влаштувати на гарну посаду в… в цьому світі. Інес закінчила один із найкращих навчальних закладів… континенту…

Цього… Перепрошую, а як називається цей клятий вимір?

Просто карколомно.

Інес присідає за стіл та, взявши невеличку миску, продовжує змішувати мерехтливі порошки, вивчаючи їхні забарвлення та звіряючись із формулами в пожовклих підручниках в пошарпаних обкладинках.

Нарешті я звертаю увагу на свій зарядний пристрій. Повертаю голову та вхоплююся за гострі риси обличчя з прямими й густими бровами, які низько лежать на темних очах, майже рівним носом і до біса зосередженим поглядом. На майці Люциліана червоним кольором зображена цифра сім. Загалом чоловіче обличчя не таке приємне та веселе, як у Ру. Мій погляд ковзає його плечима, трохи підкачаними руками й нарешті зупиняється на тонких й довгих пальцях, які тримають моє зап’ястя. На великому помічаю жовтогарячий перстень.

Ну звісно.

Всі вони такі: оболонка, як у витвору мистецтва, от тільки жовч всередині.

По собі суджу.

Зрештою я сіпаюся, але Люциліан не збирається мене так просто відпускати.

— Ти сховала проарію, а потім відвідала архів... — починає він своїм глибоким та трохи охриплим голосом, що якимось чином не порушує крихку гармонію кабінету. — Я думав, що ти не рейлі, що ти вогневиця, думав…

— І що? — наші погляди перетинаються, неначе потік вітру стрічається з вогнем. Або… вогонь з вогнем? Не пощастило мені зі стихією. — Нічого такого я там не побачила. Самі лише аркушики й теки. Що за паніка? І годі мене тримати! Я незабаром сп’янію від твоєї сили, вогневику!