Розділ 15

Мілана

Якщо вчора я дозволила собі розкиснути й оплакувати власну гордість, розмазуючи туш по готельній подушці в компанії підкинутих невідомим сталкером тістечок, то сьогодні вранці я прокинулася з бажанням підкорювати. Сльози залишають зморшки, а я занадто приваблива, щоб дозволити якомусь (нехай і феноменально сексуальному) айсбергу псувати мій колагеновий баланс.

Я зупинила свій вибір на вінтажному рожевому костюмі Chanel. Коротенька твідова спідниця, що закінчувалася рівно там, де починалися гріховні думки, і приталений жакет. А під ним — невагома шовкова кофтина кольору попелястої троянди з дуже глибоким V-подібним декольте. Мої груди мали такий вигляд, ніби самі просили політичного притулку в чиїхось сильних руках.

Якщо Арсен вважає мене катастрофою, що ж, я буду найкрасивішою катастрофою в історії його бізнес-імперії.

Я вийшла з ліфта на його поверсі. Мої підбори вибивали по ідеально відполірованому граніту стакато. Цок-цок-цок. Коли я наблизилася до приймальні, за столом сиділа Поліна. Ідеальна помічниця в ідеальній стриманій блузці. Я зупинилася біля її столу, граційно спершись рукою на прохолодну стільницю.

— Привіт, Поліно, — промуркотіла я з наймилішою зі своїх усмішок. — Арсен у кабінеті сам?

Дівчина підняла голову від монітора. Її погляд ковзнув по моєму обличчю, затримався на ідеально вкладених локонах, а потім опустився нижче… і там застряг. Зіниці Поліни злегка розширилися, а на щоках проступив ледь помітний рум’янець.

Я подумки гмикнула. Їй що, подобається?

— М-мілано? Тобто… добрий день.

— Арсен у кабінеті сам? — повторила запитання, не припиняючи мило усміхатися.

— Т-так, — невпевнено пролепетала вона, не відводячи погляду від моїх грудей. — Але він просив нікого не впускати…

— Чудово. Дякую, люба. Я швиденько.

Я не дала їй шансу натиснути на кнопку інтеркома чи хоча б пискнути, щоб попередити боса. Я просто розвернулася, підійшла до дверей і відчинила їх без жодного стуку. Вони піддалися напрочуд легко, впускаючи мене у свята святих Арсена Кравця.

Кабінет був величезним, виконаним у темних тонах: графіт, чорне дерево, мінімум деталей. Жодної зайвої речі, жодного натяку на затишок. Коли двері за мною безшумно зачинилися, він навіть не підняв голови. Лише завмерли його пальці над клавіатурою. Він відчув мене. Як хижак відчуває здобич, що необачно зайшла на його територію.

— Я ж просив Поліну нікого не впускати, — його голос прозвучав низько, з тією фірмовою крижаною хрипотою, від якої у мене по спині миттєво пробігали сироти, а внизу живота щось зрадницьки стиснулося.

— Поліна дуже старалася, — весело відрапортувала я, повільно наближаючись до його столу. — Але хіба зупиниш цунамі, коли воно вже вирішило знести узбережжя?

Він нарешті підняв погляд. Його сталеві очі зустрілися з моїми. Секунда. Дві. Я бачила, як його погляд мимоволі ковзнув нижче, зачепився за виріз моєї шовкової блузки, оцінив вузьку спідницю, і як на його бездоганно виголених вилицях заходили жовна.

— Мілано, — видихнув він так, ніби моє ім'я було діагнозом. — Що ти тут робиш? Еміль нарешті зрозумів свою помилку і звільнив тебе, тому ти прийшла просити вихідну допомогу?

— Не дочекаєшся, — я граційно опустилася в шкіряне крісло для відвідувачів, закинувши ногу на ногу. Коротка спідниця зрадницьки, але дуже вдало підскочила ще вище, оголюючи стегна. Чоловік знову кліпнув, відводячи погляд. — Арсене, у тебе тут атмосфера елітного крематорію. Жодної квіточки. Ти хоч іноді вікна відчиняєш чи дихаєш виключно корпоративним духом?

Він повільно відкинувся на спинку свого крісла. У чорному піджаку, з ідеально зав'язаною краваткою, він мав такий вигляд, що хотілося негайно порушити всі правила пристойності просто на цьому стерильному столі. У темному волоссі не було жодної сивої волосини. Його губи стиснулися в тонку лінію.

— Мене влаштовує мій кабінет. І мій корпоративний дух. А от що мене не влаштовує, так це твоя присутність у моїй компанії.

— Звикай, любий. Я тепер частина команди, — я чарівно усміхнулася, підпираючи щоку рукою. — Еміль від мене в захваті. Я вчора зекономила вам пару тисяч на логістиці. Можеш не дякувати, але від премії не відмовлюся.

— Мілано, припини цей цирк.

Він різко підвівся. Від швидкого руху його крісло відкотилося назад. Чоловік обійшов стіл і наблизився до мене. Повітря в кабінеті раптом стало густим і гарячим, ніби хтось вимкнув кондиціонер і ввімкнув обігрівач на максимум. Арсен зупинився за пів кроку від мого крісла, сперся обома руками на підлокітники, замикаючи мене у своєрідну клітку, і навис наді мною.

— Чого ти хочеш? — тихо запитав.

— Юхновський просив передати, що звіти з логістики вже у нього, і якщо ти захочеш їх обговорити, я з радістю організую вам зустріч. Можу навіть каву принести. З пінкою.

Арсен нахилився ще нижче, і простір між нами скоротився до катастрофічного мінімуму. Його запах вдарив мені в голову — терпкий, глибокий, з виразними нотками штормового моря і чогось невловно дорогого. Я ледь помітно втягнула повітря, намагаючись не видати того, як сильно в мене тремтять коліна під цією бездоганною твідовою спідницею.