Розділ 14

Мілана

Я так заглибилася у вивчення витрат на логістику (хтось явно краде бензин, і я знайду цього негідника), що не почула кроків. Раптом біля мого столу виросла чоловіча постать. Еміль сів на самий край стільниці, посунувши ідеально відсортований мною стос тек, і двічі стукнув кісточками пальців по дереву.

Я здригнулася, виринаючи з цифрового трансу, і різко підняла голову. 

— Міло, навіть я розумію, що вже пора додому. Прибиральниця вже тричі проходила повз і дивилася на тебе, як на пляму, яку вона забула відтерти.

Я кліпнула, намагаючись сфокусувати зір. Цифри перед очима все ще танцювали ламбаду. 

— Ніколи б не подумав, що ти справді це зробиш. 

— Зроблю що? — мій голос прозвучав трохи хрипко.

— Засидишся за паперами, — Еміль тепло усміхнувся, і в кутиках його очей з'явилися милі зморшки. Він подивився на монітор, потім на стоси документів. — Ти справді молодець, Мілано. Зробила за день стільки, скільки моя попередня помічниця робила за тиждень.

Я закусила губу, відчуваючи дивний, незнайомий присмак. Це була не помада. Це була похвала. 

Мене похвалили. Не за гарні очі. Не за вдалий жарт. Не за те, що я просто «є». А за роботу. За мій мозок. У горлі став тугий клубок. Я звикла бути «катастрофою». «Стихійним лихом». «Проблемою». Я носила ці ярлики, як брошки, гордо і з викликом. Але почути просте, людське «ти молодець»… Виявляється, що це дуже приємно.

— Ну, звісно, я молодець, — я швидко натягнула маску. — Я ж казала, Юхновський. Я — скарб. Тобі пощастило, що я дісталася тобі зі знижкою. 

— Неоціненний скарб, — погодився, зістрибуючи зі столу. — Збирайся. Я підвезу тебе. І не сперечайся, таксі в цей час викликати важче, ніж духа покійного прадіда.

Усю дорогу я сипала сарказмом, розповідала якісь кумедні історії з життя фрілансерів і змушувала його реготати так, що він ледь не пропустив свій поворот. Я тримала фасад із титанічною силою, не дозволяючи жодному м’язу на обличчі здригнутися, хоча всередині мене щось повільно, крапля за краплею, спливало кров’ю.

«Не забула, чому Даміра викрали?.. Ти руйнуєш усе, Мілано».

Голос Арсена бив у скроні в такт серцебиттю. Він знав, як сильно я себе картала, і він використав це, щоб розчавити мене. 

— Дякую за карету, — грайливо підморгнула я Емілю, коли ми зупинилися біля яскраво освітленого входу «La Fable». — Тільки не перетворися на гарбуз дорогою додому. 

— На добраніч, Міло. І… дякую, — він усміхнувся. 

— Я рада, що у мене є такий друг.

Кутик його губ смикнувся, ніби він боровся зі спокусою сказати ще щось, але зрештою лише хитнув головою. 

— Йди вже. Побачимося завтра. І постарайся не спалити офіс принаймні до обіду. 

— Не обіцяю! — крикнула я, випурхуючи з машини, і помахала йому рукою.

Тримаючи спину рівною, як струна, зайшла в готель. Я усміхалася швейцару. Усміхалася адміністратору. Усміхалася своєму відображенню в ліфті, поки їхала на свій поверх. Але щойно за мною зачинилися важкі двері мого номера, світло згасло.

Я згорнулася калачиком на ідеально застеленому ліжку. Біль накрив мене з головою — не гострий, як від порізу, а тупий, всеохопний, такий, що ламав ребра зсередини й витискав повітря з легень. Він вдарив мене туди, де я ніколи не мала броні. Це була моя провина. Моя клята, вічна провина, мій найгірший кошмар. І він це знав. Він знав, як сильно я себе ненавиджу за те, що сталося з моїм братом, і використав це як зброю.

Я закрила обличчя руками, і з грудей вирвався перший, страшний хрип. Я ридала. Тіло здригалося від спазмів, пальці впивалися у волосся. Макіяж, напевно, розтікся до стану панди-алкоголічки, розмальовуючи щоки чорними смугами туші. Повільно перекинулася на спину, дивлячись у розкішну ліпнину на стелі. Шморгнула носом. Раз. Другий. І слідом за бездонним горем мене накрила інша хвиля — дитяча, жалюгідна, безсила образа. Я випнула нижню губу. Підборіддя знову зрадницьки затремтіло. 

— Він такий… такий придурок… — жалібно проскиглила я в порожнечу розкішного номера, хапаючи подушку й міцно притискаючи її до грудей. — Клятий, самовпевнений, бездушний шматок льоду…

Я гучно схлипнула, витираючи носа тильним боком долоні, зовсім не дбаючи про елегантність чи статус. 

— Я до нього і так, і сяк, і в офіс приперлася… а він мені викраденням тикає… — ще одне жалюгідне скиглення зірвалося з моїх губ. 

Я ображено шморгнула, потягнула на себе край важкої ковдри і вмоталася в неї, як величезна, нещасна гусінь. 

— Ну й нехай. Нехай сидить там у своєму кабінеті й давиться своєю правильністю. А я… я йому ще влаштую. Це він у мене ще плакатиме!

Мій жалюгідний сеанс самознищення перервав стукіт. Один-єдиний, короткий, але такий впевнений і лункий. Я завмерла, прислухаючись. Знехотя виплуталася зі свого кокона з ковдри, шморгнула носом, попленталася до дверей. Глянула у вічко — порожньо. Відчинила двері, висунула голову в коридор. Нікого. Лише м’яке світло готельних бра і глуха тиша.

Але біля моїх ніг лежала чорна матова коробка, перев'язана тонкою сріблястою стрічкою. Я обережно, кінчиками пальців, підняла її, подумки благаючи всі відомі божества, щоб це була не бомба. Хоча, враховуючи мій день, трохи вибухівки стало б цілком логічним його завершенням.