Розділ 13

Арсен

Я бачив у своєму житті багато лайна. Я бачив, як руйнуються імперії, як мої конкуренти намагаються зжерти мене живцем, давлячись власними амбіціями. Але бачити, як бездоганний зад моєї колишньої дружини стирчить з-під робочого столу мого фінансового директора — це було щось нове.

Еміль сидів у кріслі, маючи вигляд людини, яку щойно піймали на місці злочину з закривавленим ножем.

Мілана виринула з-під столу. Волосся розкуйовджене, щоки червоні, в руці — моя ручка Parker, яку я подарував Емілю. І ця її клята усмішка. Усмішка, яка обіцяє, що зараз світ перевернеться догори дриґом, і тобі це сподобається.

— Вітаю! — вона помахала мені ручкою, наче ми зустрілися на пікніку, а не в офісі, де люди, на хвилиночку, працюють.

Я відчув, як на скроні починає пульсувати вена. Холодна лють, змішана з чимось гарячим і тягучим, закипала всередині. Вона була тут. У моєму просторі. У моїй фортеці. І вона була на колінах перед іншим чоловіком.

Я перевів погляд на Еміля, повністю ігноруючи її присутність. 

— Поясни, — сказав рівно.

Чоловік повільно відкашлявся.

— Вона… моя асистентка.

Пауза.

— Повтори.

— Я взяв її на роботу.

Я киваю. Один раз. Повільно. Десь усередині мене щось дуже тихо ламається.

— Ти вирішив пожартувати? — холодно запитую.

— Ні.

— Ей! — обурено вигукнула Мілана, спираючись стегном на стіл Еміля так безсоромно, що папери під нею жалібно хруснули. — Я, між іншим, знаходжуся тут!

— Мовчи, — гаркнув я, не дивлячись на неї. — Емілю, у тебе є година, щоб це виправити. І під «виправити» я маю на увазі звільнення.

— Вона офіційно оформлена, — тихо, але твердо сказав мій фінансовий директор. — Контракт підписано. Випробувальний термін — три місяці. Звільнення без причини загрожує нам судом.

Він узяв її на роботу, чудово знаючи, що це мене розлютить і поставить його в не найкраще становище переді мною. І все одно став на її бік. Справжній дурень. Втім, я нічим не кращий. 

— Чудово, — процідив я. — Просто чудово. Насолоджуйтесь.

Вийшовши, я грюкнув дверима так, що, здається, порушив цілісність опорної стіни. Вібрація пішла по одвірках, а звук, схожий на постріл, луною прокотився стерильним коридором. Я йшов вперед, не відчуваючи ніг. 

— Арсене! Стій! — цокіт підборів за спиною звучав як зворотний відлік.

Я не зупинився. Тільки пришвидшив крок. Мені треба було дістатися до ліфта, до бункера, до іншої галактики — будь-куди, де немає її очей.

— Шановний пане Арсене! — в її голосі, окрім задишки, звучали ті самі іронічні нотки, за які я колись готовий був убивати. Тепер я хотів убити її. — Тікати від підлеглих — це моветон! 

Я різко зупинився. Підошви моїх черевиків скрипнули по полірованому граніту. Коридор був порожній. Жодної душі. Я розвернувся так рвучко, що Мілана, яка не встигла загальмувати, ледь не врізалася в мене. Вона захиталася на своїх вбивчо високих підборах. Зовсім не помʼякшуючи погляду, зробив крок вперед, заганяючи її в пастку. Вона відступила, вперлася спиною в холодну стіну коридору. Вдарив долонею об стіну біля її гарненької голови, перекриваючи шлях до відступу.

Її груди швидко здіймалися й опускалися. Мілана підвела на мене очі — величезні, зелені, в яких переляк змішувався з тим самим бісовим азартом. Вона не боялася мене. Вона грала зі мною.

— Дивишся на мене так, ніби вирішуєш, поцілувати чи вдарити? Раджу перше.

Я нахиляюся нижче. Вона задерла підборіддя, як завжди це робила. Ми знаходилися так близько, що я міг перерахувати кожну золотисту цятку в її зелених очах. Ті самі брехливі очі, які дев’ять років тому дивилися на мене з-під фати, обіцяючи вічність.

— Ти думаєш, це гра? — шепочу я. — Ти прийшла в мій офіс, влаштувала цирк із моїм фінансовим директором і вважаєш, що твої гарні ніжки й декольте, яке кричить про дефіцит уваги, розвʼяжуть усі проблеми?

Мілана кліпає. Її зіниці розширюються.

— Я прийшла…

— Ти — катастрофа, Мілано, — перебиваю я, карбуючи кожне слово. — Ти хаос у людській подобі. І найгірше те, що ти так і не виросла.

Я відсторонююся на міліметр, щоб оглянути її з ніг до голови. Зневажливо. Холодно. Так, щоб їй стало незатишно у власній шкірі.

— Я дивлюся на тебе і бачу ту саму маленьку дівчинку, з якою мав необережність одружитися. Я думав, час тебе змінить. Думав, дев’ять років навчать тебе відповідальності. Але ні. Ти все та ж егоїстична дитина, яка грається в доросле життя. 

Вона розтуляє рота, щоб огризнутися, але я не даю їй шансу.

— Ти думаєш, світ крутиться навколо тебе? Думаєш, твої вчинки не мають наслідків? — я роблю паузу, готуючись завдати низький удар, який точно проб’є її броню. — Не забула, чому Даміра викрали, коли йому було одинадцять? 

Я бив у найболючіше місце, про яке знали лише одиниці. Тієї ночі, коли Мілана розповіла про цю історію, вона плакала в мене на плечі.