Розділ 12

Мілана

Охоронець на рецепції — чоловік із шиєю, ширшою за мою талію, і поглядом серійного вбивці — вже втретє скосив на мене очі. Я мило йому усміхнулася, поправляючи лацкан свого жакета. У цей момент ліфт блимнув, і з нього вийшов Еміль. Побачивши мене, він на секунду завмер, а потім заплющив очі й тяжко зітхнув, ніби благав вищі сили про терпіння. Вищі сили, очевидно, були зайняті, бо він усе ж таки рушив до мене.

— Скажи мені, що це галюцинація, викликана недосипом, — пробурмотів він замість привітання, підходячи до турнікетів. — Ти справді прийшла.

— Я жінка слова, Емілю, — я багатозначно підняла брову. — Проведи мене через ці ворота пекла. Бо охоронець дивиться на мене так, ніби я збираюся викрасти кулер із водою.

Еміль приклав свою перепустку, і турнікет жалібно пискнув, пропускаючи мене у свята святих. Ми попрямували до ліфтів.

— Міло… — Еміль скосив очі на мій наряд, коли ми зайшли в кабіну, і двері дзеркального ліфта зачинилися, відрізаючи нас від шуму лобі. — Ти розумієш, що посада асистента передбачає певний дрес-код? Це… — він невизначено махнув рукою в бік мого декольте, яке було скромним, але в поєднанні з кроєм жакета створювало ефект атомної бомби сповільненої дії. — Це Dolce & Gabbana?

— Колекція осінь-зима, — кивнула я, розправляючи уявну складку на стегні. — Дякую, що помітив.

— Асистенти не носять одяг, який коштує як автомобіль середнього класу, — простогнав він, натискаючи кнопку потрібного поверху. — Ти мала б зливатися зі стінами, а не змушувати їх червоніти.

— Я не збираюся зливатися, Емілю. Я збираюся сяяти, — парирувала я, дивлячись на своє відображення в дзеркальній панелі. — І взагалі, я вписуюся в поняття «діловий стиль». Спідниця є? Є. Піджак є? Є. Те, що вони сидять на мені як друга шкіра, — це вже проблеми спостерігача.

Ліфт дзенькнув, випльовуючи нас на потрібному поверсі.

— Ну, ось твої володіння, — Еміль широким жестом відчинив двері маленького «акваріума», що тулився прямісінько до його кабінету.

Кімнатка була розміром з мою гардеробну в батьківському будинку, але тут було світло та чисто. Стіл зі світлого дерева, ергономічне крісло, що здавалося підозріло зручним для офісного планктону, і ідеально чистий монітор.

— Затишно, — резюмувала я, проводячи пальцем по столу. Ні пилинки. — Можна я поставлю тут вазон?

— Не звикай, — буркнув Еміль, кидаючи на стіл стос тек. — Це звіти за минулий місяць. Просто… переглянь їх. Відсортуй за датами. І спробуй не заснути. Я не чекаю від тебе подвигів у перший день, Міло. Просто… будь тут. І не спали офіс.

— Я впораюся раніше, ніж ти встигнеш випити свою ранкову каву, якою ти, до речі, вже заляпав краватку.

Він смикнувся, опускаючи погляд на груди, але там було чисто.

— Це була метафора твоєї неуважності, — я підморгнула йому і сіла в крісло, демонстративно закидаючи ногу на ногу. — Йди, працюй, Юхновський. Гроші самі себе не зароблять.

Еміль закотив очі так глибоко, що я злякалася за його зоровий нерв, і зник у своєму кабінеті.

Я швидко розклала на столі свій арсенал: планер у шкіряній палітурці, рожеву ручку з кристалами і коробку елітного зеленого чаю з жасмином. Швиденько розібравшись із теками,  я вирішила, що робота не вовк, а чай остигає, тому попрямувала на пошуки кухні. Знайшла її за запахом розігрітої в мікрохвильовці гречки, де біля кавомашини згуртувалося тріо. Двоє хлопців — один у картатій сорочці й окулярах, що сповзали на ніс, інший — у стильному поло, з виглядом місцевого ловеласа. Між ними, спершись стегном на стільницю, стояла ефектна брюнетка з каре, яка тримала чашку так, ніби це був скіпетр.

— Здається, ви охороняєте єдине джерело кофеїну в радіусі кілометра, — промовила я, підходячи до них із грацією левиці, яка щойно поснідала і тепер шукає десерт. — Скажіть чесно, чи потрібно приносити в жертву офісний степлер, щоб отримати еспресо?

Трійця замовкла й синхронно повернула голови.

— Залежить від степлера, — першою оговталася брюнетка, оцінюючи мене поглядом. 

— Я — Мілана, — я усміхнулася своєю фірмовою усмішкою «я знаю ваш пін-код, але нікому не скажу». — Нова асистентка пана Юхновського. І... Це ж MAC «Ruby Woo»? Тобі неймовірно личить, робить тебе схожою на жінку, яка керує світом, поки чоловіки думають, що це роблять вони.

— Саме так, — кивнула вона, і лід у її погляді остаточно розтанув, перетворюючись на теплі іскри цікавості. — Я — Діана, старший фінансовий аналітик. А ці двоє — безкоштовний додаток до кавомашини, який йде в комплекті з офісними меблями.

Хлопець в окулярах поправив оправу на переніссі й простягнув руку, яка виявилася несподівано теплою.

— Вадим, — представився хлопець в окулярах, потискаючи мою руку так обережно, наче я була зроблена з цукрової вати. — Старший спеціаліст із бюджетування. Але щоп'ятниці я — володар караоке. 

— А я — Артем, — підхопив хлопець у поло, відтісняючи Вадима плечем і стріляючи очима так інтенсивно, що мені захотілося видати йому захисні окуляри. — Продажі. Якщо тобі треба продати сніг ескімосам або пояснити шефу, чому ми профукали дедлайн, — це до мене. 

— Приємно, хлопчики, — я сперлася стегном на тумбу. — Вадиме, твої оправи — це Ray-Ban? Інтелектуальний шик, схвалюю. Тобі пасує. А ти, Артеме… У тебе енергетика людини, яка вміє відкривати пляшки запальничкою. Корисна навичка в корпоративному світі.