Розділ 11

Мілана

— А-а-а-а-а! — мій крик, певно, розбудив усіх кажанів у радіусі кілометра і змусив місцевих білок написати заповіт. — Забери це! Забери це негайно! Воно живе! — репетувала я, відкидаючи від себе руду грудочку так, наче це була активована граната з висмикнутим кільцем.

Лисеня (а це було, хай йому грець, справжнє дике лисеня!) пролетіло коротку, але епічну траєкторію і приземлилося прямісінько на груди Даміру. Брат, замість того щоб рятувати салон свого дорогоцінного автомобіля від потенційних бліх, сказу та лісового бруду, притиснув тварину до себе, закриваючи її руками, як воротар м’яч на останній секунді матчу.

— Ти що, сказилася?! — гаркнув він, відхиляючись до дверей, бо я вже замахнулася сумочкою. — Це ж дитина!

— Даміре, ти нормальний? — я не припиняла бити його. — Ти підібрав дику тварину! У нього може бути сказ! Або блохи розміром із горобця! Викинь негайно!

— Ай! Міло, припини! — він відхилявся від моїх ударів. — У нього немає сказу! Подивись на цей ніс! Він вологий і холодний!

— Я зараз зроблю тобі холодний ніс! — я знову замахнулася сумочкою, але Дамір перехопив мою руку.

— Та вгамуйся ти! Його маму, мабуть, збила машина. Вона лежала в кущах... А цей малий сидів поруч і скиглив. Ти пропонуєш мені залишити його там помирати? Ти ж у нас гуманіст, Міло! Де твоя емпатія?

Я завмерла з піднятою сумочкою. Але образ маленького лисеняти, що плаче над мамою біля нічної траси… Чорт. Чорт, чорт, чорт. Я опустила руку. Подивилася на руду мордочку. Воно тремтіло. Чи то від холоду, чи то від страху перед істеричною жінкою в вечірній сукні.

— Мертва? — перепитала я вже тихіше.

— Зовсім.

— Ти не можеш забрати його додому, — вже спокійніше, але все ще з панікою в голосі сказала я. — Даміре, ти живеш у пентхаусі! Це лисиця! 

— Я найму йому зоопсихолога, — цілком серйозно заявив брат, гладячи звіра по вухах. — У мене тераса величезна, побудую йому вольєр із підігрівом підлоги.

— Ти хворий, — видихнула я, відкидаючись на сидіння і заплющуючи очі. — Ти просто клінічний ідіот.

— Знав, що ти в мене добра, — він задоволено хмикнув і завів двигун. 

До «La Fable» ми доїхали в відносній тиші, якщо не рахувати моїх коментарів про те, що в машині тепер пахне зоопарком, і сюсюкання Даміра з лисеням. Брат висадив мене біля парадного входу, відмовившись заходити всередину (Цитую: «У мене тут нелегальний пасажир, Міло, і він хоче молока, а не твоїх світських бесід»), і рвонув у ніч, рятувати своє нове волохате щастя.

Величний фасад готельно-ресторанного комплексу сяяв теплим золотим світлом. Я штовхнула важкі двері й увійшла всередину. Ресторан був порожній. Жодного відвідувача, лише тиха джазова музика, що лилася з динаміків, і блиск кришталевих келихів на столах. У центрі залу, за столиком, немов експонат на виставці «Ідеальне життя, яке ти профукала, Міло», сиділа парочка.

Він — великий, темний, як грозова хмара, що вирішила відпочити на оксамитовому стільці. Вона — яскрава, витончена, з тією фірмовою «висоцькою» поставою, яка каже: «Я володію цим світом, просто дозволяю вам у ньому жити». Але головним у цій композиції був не чоловік і не жінка, а маленький, загорнутий у щось пухнасто-рожеве згорток на руках у чоловіка. Вони мали такий… цілісний вигляд. Завершений.

У моїх грудях щось болісно тьохнуло, ніби хтось смикнув за оголений нерв. Я зробила глибокий вдих, поправила сукню, яка пережила вечірку і лисячу атаку, і, наче криголам «Арктика», рушила до їхнього столика.

— Сподіваюся, тут не роздають безкоштовні поради про те, як жити правильно, — голосно заявила я замість привітання, опускаючись на вільний стілець навпроти них.

Елеонора навіть не здригнулася. Вона повільно підняла на мене свої сині очі, в яких танцювали бісики, і кутик її губ поповз вгору.

— Мілано, — промовила вона з тією інтонацією, з якою зазвичай зустрічають улюбленого, але проблемного родича, котрий щойно вийшов під заставу. 

Я перевела погляд на чоловіка. Ернест Жеваго. Особисто він здавався ще більш… монументальним. Його обличчя перетинав шрам, який, замість того щоб псувати, додавав йому якоїсь дикої, первісної харизми. Він тримав дитину так обережно, наче це була кришталева ваза династії Мін, а не жива людина, здатна на виробництво гучних звуків і біологічних відходів.

— Мілана, — я простягнула йому руку через стіл, намагаючись виглядати як леді, а не як жінка, що пів години тому билася сумочкою з братом. — Троюрідна сестра твоєї дружини. Чорна вівця родини. Приємно познайомитися.

Він потиснув мою руку. Його долоня була теплою і шорсткою.

— Ернест, — коротко кинув він. Його голос був низьким, як гуркіт далекого грому.

Я не втрималася і знову зиркнула на його шрам.

— Слухай, — випалило моє язикате альтер его раніше, ніж мозок встиг натиснути на гальма. — Цей шрам… Він справжній? Це до біса брутально. І, чесно кажучи, дуже сексуально. Елеоноро, я тебе розумію. 

Ернест здивовано підняв брову, а Еля пирхнула в келих.

— Не задивляйся, — вона жартівливо клацнула пальцями перед моїм обличчям. — В нього дуже ревнива дружина.