Розділ 10

Мілана

Я повільно, демонстративно вивільнила свою руку з пальців Еміля… тільки для того, щоб покласти її йому на передпліччя і притиснутися трохи ближче. Я відчула, як м’язи Еміля напружилися під тканиною піджака. Він здивовано глянув на мене, але миттєво зрозумів правила. Його усмішка стала ще ширшою.

— Фінансовий директор… — промуркотіла я, дивлячись Емілю в очі й повністю ігноруючи Арсена. — Звучить сексуально. Тобто… солідно.

— Я можу показати тобі свої графіки, — низьким голосом відповів Еміль. — Або звітність. Або винну карту.

— Винна карта звучить набагато цікавіше за графіки, — я засміялася, і це був той самий сміх, який колись зводив Арсена з розуму. Легкий, трохи хрипкий.

— Арсене, — промовив Еміль, кивнувши моєму колишньому з удаваною повагою, яка більше нагадувала стьоб. — Не хвилюйся за нас. Я простежу, щоб Мілана не вкрала срібні виделки. Хоча, знаючи її, вона скоріше вкраде серця ради директорів.

Я відчула на собі погляд Арсена. Він був важким, як могильна плита. Він дивився не на моє обличчя, а на мою руку, що лежала на рукаві Еміля. Його щелепи стиснулися так сильно, що я майже почула скрегіт емалі. Секунда — і я подумала, що він зараз відштовхне бідолашну Поліну й кинеться до нас.

Але він — Арсен Кравець. Айсберг, який потопив Титанік.

Він рвучко розвернувся, ледь не збивши з ніг свою «дівчину», і потягнув її в протилежний бік, у натовп.

Ми з Емілем відійшли до виходу на терасу. Еміль, як справжній джентльмен (або як людина, що цінує свої вуха і не хоче слухати моє ниття на тверезу голову), миттєво організував два келихи крижаного просекко. Я зробила великий ковток. Бульбашки вдарили в ніс, трохи притупляючи гострий біль під ребрами.

Еміль сперся ліктями на поруччя тераси, розглядаючи нічне місто. 

— Ти стискала мою руку так, що в мене, здається, порушився кровообіг у лівому передпліччі.

— Я просто перевіряла якість тканини твого піджака. Вовна з домішками шовку? Непогано, але мнеться.

— Міло, — Еміль повернув голову до мене. Його очі, кольору міцної арабіки, дивилися з тією сумішшю іронії та співчуття, яку я терпіти не могла. 

Я відвела погляд, удаючи, що мене неймовірно зацікавив ліхтар на сусідньому даху.

— Хто вона? — випалила я, не в змозі більше ходити колами. — Ця… Поліна. Дівчинка-зефірка в зеленому.

— Його права рука. Ліва півкуля. І, здається, носій його пін-кодів, — Еміль зробив ковток, дивлячись на бульбашки у своєму келиху. — Офіційно — особиста помічниця. Працює з ним уже три роки.

— Просто… помічниця? — мій голос звучав жалюгідно, і я ненавиділа себе за це. 

— Вона — ідеальний працівник. Виконавча, тиха. Друкує сто знаків за хвилину, робить каву ідеальної температури й працює понаднормово, тобто… — він завагався, підбираючи слова. — Вони часто затримуються вдвох на роботі.

— Не схоже, що вони сплять, — бурмочу я. 

Звісно, я розумію, що він за дев'ять років з багатьма переспав. Але думати про це абстрактно — це одне. А бачити, як він торкається іншої жінки, знати, що вона прокидається в його ліжку і бачить його сонним, розслабленим… Це як добровільна лоботомія без наркозу.

— Нічого точно не можу сказати, бо свічку не тримав, — він знизує плечима, і цей жест здається мені злочином проти моєї нервової системи. — Але, Міло... Арсен — дорослий чоловік. З потребами. 

Він робить паузу, дозволяючи моїй уяві домалювати те, що я так старанно намагалася стерти гумкою заперечення.

— А далі офісу він нікуди не ходить, — продовжує Еміль, наче забиває цвяхи в кришку труни мого спокою. — Він живе там. І вона теж. Поліна — симпатична дівчина. Знаєш, нічні офіси мають свою специфічну романтику. Тиша, напівтемрява, шкіряні дивани...

— Заткнися, — беззлобно, але твердо прошу я. — Ти зараз руйнуєш мою крихку душевну рівновагу.

Мій погляд прикипів до входу. Арсен виводить Поліну. Він відчиняє перед нею двері чорного авто. Дівчина сідає, підбираючи поділ своєї смарагдової сукні.  Я дивлюся, як він обходить машину. Його хода — це окремий вид мистецтва, суміш хижака перед стрибком і монарха, якому байдуже на думку підданих. А потім пірнає до неї в салон, відрізаючи себе від світу тонованим склом.

Я повернулася до Еміля. Під штучним світлом ліхтарів його засмага мала дещо сірий відтінок. Під очима залягли глибокі тіні — такі темні, що туди можна було сховати дрібну контрабанду. 

— Ти маєш жахливий вигляд, — чесно сказала я, допиваючи просекко. — Ніби тебе переїхав каток, потім здав назад, переїхав ще раз, а потім водій вийшов і плюнув на тебе.

Він здригнувся, інстинктивно торкнувся своїх вилиць, ніби перевіряючи, чи шкіра все ще на місці. 

— Дякую за комплімент? — він провів долонею по обличчю. — Ти, як завжди, вмієш підняти самооцінку. Попрацювала б ти під керівництвом Кравця, то зрозуміла б мене.

Я розтулила рот, але тут у моїй голові, десь між зоною відповідальною за дурні рішення та сектором «хочу додому», клацнув перемикач. Еміль геній! Якщо Арсен живе в офісі… І якщо Еміль живе в офісі… То єдиний спосіб бути поруч, не принижуючись до сталкінгу, — це бути в тому ж клятому офісі.