Розділ 9

Мілана

У мене було два варіанти. Перший: розвернутися на сто вісімдесят градусів, підхопити поділ своєї розкішної пудрової сукні й втекти в туалет, щоб там дихати в паперовий пакет. Другий: підійти до чоловіка, який зараз мав такий вигляд, наче планує страту, і привітатися. Я обрала третій — підійти, вдаючи, що мої коліна не тремтять у ритмі самби, а серце не намагається пробити грудну клітку навиліт.

«Ти богиня, Міло, — мантрою повторювала я собі. — Ти пройшла шаманів, пустелі й турецький сервіс. Зможеш пережити зустріч із колишнім».

Але Арсен не був просто «колишнім». 

Я зробила крок. Потім ще один. Простір між нами скорочувався, і з кожним сантиметром повітря ставало густішим. Здавалося, навколо нього існувало власне гравітаційне поле — холодне, щільне, яке відштовхувало все живе. Але я, як відомо, інстинктом самозбереження була обділена ще в пологовому будинку.

Коли до нього залишилося пів метра, мене накрило.

Запах.

Я могла забути дату нашого першого поцілунку (брешу, пам’ятаю), могла забути колір шпалер у нашій спальні (сірі, ненавиділа їх), але цей запах… Він вдарив у мозок швидше за алкоголь. Суміш крижаного океану, дорогого тютюну, хоча він не курив, і чогось невловного, фірмового «арсенівського» — запаху влади, грошей і небезпеки. Він пахнув як шторм, який ти спостерігаєш через панорамне вікно пентхауса. Безпечно, поки не відкриєш кватирку. А я збиралася вибити скло.

Арсен не поворухнувся. Він стояв, тримаючи склянку з такою силою, що я подумки почала молитися за цілісність кришталю. Його очі — ті самі сіро-блакитні льодовики, які колись дивилися на мене з ніжністю, від якої плавився асфальт, — тепер різали без анестезії.

— Привіт, Арсене… — мій голос прозвучав на диво твердо. Можливо, уроки горлового співу в монгольських шаманів таки не минули дарма.

Він повільно, наче йому це завдавало фізичного болю, подивився у мої очі.

— Ти жива, — нарешті сказав він. Голос був сухий, наче пісок у пустелі Атакама. Констатація факту, яка звучала майже як звинувачення.

— А ти розчарований? — я спробувала всміхнутися, але кутики губ зрадливо тремтіли. — Сподівався, що мене з’їли піраньї в Амазонці?

— Я сподівався, що ти маєш достатньо совісті, аби не з’являтися там, де на тебе не чекають.

Ауч. Це був прямий удар, але я на нього очікувала.

— Я теж рада тебе бачити, любий, — промуркотіла я, вмикаючи режим «стерво», бо режим «розкаяна грішниця» зараз призвів би до сліз. — Ти маєш непоганий вигляд. Цей шрам на носі… додає тобі брутальності.

Він зробив крок до мене. Крихітний, але повітря між нами натягнулося, як струна на скрипці, яку от-от переріжуть. Я бачила, як ходять жовна на його вилицях. 

Дев’ять років я брехала собі. Я брехала кожному психотерапевту, кожному гуру і навіть тому коню в Монголії. Я не «відпустила». Я просто зацементувала це почуття десь глибоко під ребрами, завалила його мантрами й афірмаціями, а зараз Арсен просто подивився на мене своїми неможливими очима — і цемент тріснув. Я все ще пам’ятала кожну секунду, яку ми провели разом. Як він сміється, коли думає, що ніхто не бачить. Як він хмуриться уві сні. Як його велика, тепла долоня накриває мою руку…

Мій погляд мимоволі впав на його руки, посічені дрібними шрамами. Усередині щось неприємно сіпнулося, і я ледь стримала здавлений видих.

— Чого ти хочеш, Мілано? — тихо запитав він. — Грошей? Розваг? Чи просто перевірити, чи залишилося ще щось, що ти не встигла зруйнувати?

— Я хочу поговорити, — видихнула я, відчуваючи, як щипає в очах. Тільки не плакати. Туш не водостійка, а моя гордість — і поготів. — Про нас.

Арсен криво всміхнувся. Це була зла усмішка.

— Немає ніяких «нас». Є я. І є ти — десь на іншому кінці планети. Так було дев’ять років, і так було чудово.

Я стояла так близько, що відчувала жар, який ішов від нього, мов від розпеченого двигуна. Це тепло проходило крізь тканину сукні й пробігало по шкірі сиротами. Ми завмерли, тримаючи одне одного на мушці поглядів. Здавалося, ще секунда — і повітря між нами вибухне.

Однак магія моменту розсипалася, як картковий будинок, коли до нас підбігла дівчина. Зовсім юна, років двадцяти трьох.

— Па... — але вона не встигла закінчити, Арсен зреагував миттєво. Його рука, яка секунду тому стискала склянку, різко метнулася вперед і обвила талію дівчини. Він притягнув її до себе — різко, майже по-власницьки. Дівчина заклякла.

— Поліно, люба, — промовив він, і його голос раптом змінився, ставши м’яким. 

— Я… е-е-е… — видавила вона.

Чоловік нахилився до її вуха, і щось прошепотів, але у залі було занадто гучно, тому я нічого не почула.

— Познайомся, Мілано, — Арсен розвернув нещасну дівчину до мене, не прибираючи руки з її талії. — Це Поліна. Моя дівчина. Ми разом… — він зробив паузу, — вже пів року.

Я подивилася на Поліну. Брюнетка загорнута в блискучий смарагдовий атлас. Її волосся лежало ідеальною, дзеркальною хвилею, яка, мабуть, не рухалася навіть під час урагану. А очі… яскраво-блакитні, величезні й настільки перелякані, що в них можна було прочитати весь сценарій цього дешевого спектаклю.