Розділ 8

Арсен

Девʼять років тому…

Мені тридцять два роки, і зі мною таке трапилося вперше.

Я торкаюся пластиру на носі, і мимоволі усміхаюся.

— Арсене, — кличе мене Руслан, мій двоюрідний брат, вириваючи з полону цих дивних, напіверотичних, напівабсурдних спогадів.

Він стоїть біля вікна, крутить у руках запальничку — звичка, яка мене зазвичай дратує, але сьогодні мені байдуже. Я надто зосереджений на внутрішньому хаосі. Руслан підходить ближче, вдивляючись у моє обличчя з такою підозрою, ніби я щойно заявив, що збираюся роздати всі свої статки на притулок для бездомних хом’ячків.

— Про що це ти таке думаєш? — питає він, примруживши очі. — Ніколи не бачив такого виразу обличчя.

— Про дівчину, — відповідаю я просто.

Руслан завмирає. Його брови злітають, ледь не ховаючись за лінією волосся. Він здивовано дивиться на мене, наче я заговорив китайською.

Я закочую очі.

— Серйозно? Не про те, що інвестиції в аграрний сектор зараз ризиковані? А про дівчину? Ти? 

— Так, про дівчину, — я відкинувся глибше в крісло. — І про свою майбутню дружину.

— Що? — він подався вперед, вдивляючись у мене, ніби шукав ознаки струсу мозку. — Твоя мама знову когось тобі підсовує? Та дочка нафтового магната, про яку вона дзижчала весь минулий тиждень? 

— Ні, — я похитав головою, і навіть біль у переніссі здався приємним нагадуванням про причину мого стану. — Мама тут ні до чого. І більше цього не зробить. Я сам знайшов. Точніше… вона мене знайшла. Методом ударної хвилі.

— Тебе не тільки по обличчю вдарили, а й по голові? — Руслан тягнеться до мого чола, наче перевіряє температуру.

— Та ні, — я різко відштовхую його руку, можливо, трохи грубіше, ніж варто було б. — Все зі мною добре.

— Добре? — він сміється. — Ти сидиш тут, з розпухлим носом, схожий на боксера-невдаху після першого раунду, і кажеш, що збираєшся одружитися? Ти пив сьогодні? Чи тобі вкололи щось сильніше за лідокаїн? Справді існує жінка на якій ти хочеш одружитися?

— Мілана Ковальська.

Запальничка в руках Руслана завмерла. Вогник лизнув метал і згас.

— Сестра Даміра? — запитує брат. — Вона ж зовсім дитина, Арсене.

Я дивлюся на нього. Руслан завжди був для мене розгорнутою книгою, моїм вірним Санчо Пансою у світі акул бізнесу, хоч і носив костюми від Tom Ford. Саме він колись затягнув мене в той бар у Лондоні, де познайомив із Даміром, бо вони вчилися з ним на одному курсі.

— Їй двадцять один, — відрізав я, смакуючи цю цифру на язику. Вона віддавала чимось забороненим і водночас неминучим, як вирок. — Вона достатньо доросла, щоб стати моєю дружиною. І, судячи з сили удару, достатньо темпераментна, щоб я не перейшов межі. Розумієш? Я не хочу, щоб мій шлюб перетворився на те, що у моїх батьків. Мені треба така, як Мілана. Яка вчасно зможе вдарити мене, щоб привести до тями, коли я почну перетворюватися на бездушну функцію з заробляння грошей. 

Я роблю ковток кави, і перед очима знову спливає картинка: світле, скуйовджене волосся, що стирчить на всі боки, наче вона щойно билася з вітром і перемогла. І очі. Зелені, шалені, прекрасні очі, в яких плескався такий страх упереміш із відвагою, що мені захотілося не вбити її за розбитий ніс, а притиснути до тієї клятої стільниці й цілувати, поки вона не забуде, як звати всіх інших чоловіків у цьому світі.

Боже, це так дивно, але водночас так збудливо.

— Я одружуся з нею, Руслане, — кажу я твердо, ставлячи чашку на стіл. — Подобається це комусь чи ні.

Мілана

Є речі, які категорично не можна робити, якщо твоє життя нагадує сценарій поганої трагікомедії. Наприклад, не варто казати вголос «гірше вже не буде». Не варто їсти шаурму на першому побаченні (хоча побачення мені тепер не світять, слава Богу). І, найголовніше, — ніколи, чуєте, ніколи не одягайте біле, якщо Всесвіт має на вас зуб.

Але я, звісно ж, вирішила кинути виклик долі.

Я стояла перед дзеркалом і критично оглядала своє відображення. Біла сукня. Легка, невагома, з відкритими плечима і тим самим ледь помітним мереживом на подолі, яке кричало про невинність.

— Нове життя, Міло, — сказала я своєму відображенню. — Ніяких чоловіків. Ніяких драм. Тільки ти, ця божественна сукня і твоя внутрішня гармонія.

До речі, про гармонію.

Я схопила телефон і нервово відкрила додаток календаря. Так, про всяк випадок. Я не параноїк, я просто жінка, яка знає: якщо ти одягнула біле, твоя репродуктивна система може сприйняти це як особистий виклик. Додаток життєрадісно повідомив, що я перебувала в тій рідкісній, благословенній фазі циклу, коли ти любиш увесь світ, не хочеш убивати людей за гучне дихання і не плачеш над рекламою котячого корму.

— Ідеально, — резюмувала я, кидаючи телефон у сумочку. — Я невразлива.

Я вийшла з будинку, вдихаючи свіже ранкове повітря. Сонце світило так яскраво, що хотілося заспівати щось із репертуару діснеївських принцес. Пташки цвірінькали. Десь удалині гудів газонокосаркою сусід. Життя було прекрасним. Навіть на мить захотілося закружляти й заспівати, але я вчасно згадала, що сусіди й так вважають мене дивною.

І саме в цю секунду, коли рівень мого ендорфіну сягнув критичної позначки «Життя вдалося», почувся рев мотора. Я різко повернула голову й побачила чорний, блискучий, величезний позашляховик, який нісся дорогою. Все відбулося в режимі слоу-мо. Колесо монстра влітає в одну-єдину калюжу! Брудна, жирна, масляниста хвиля здіймається вгору, утворюючи ідеальну дугу. Я навіть встигла оцінити красу фізики, як по моїй білосніжній сукні вже стікали темно-сірі краплі, утворюючи візерунок, схожий на тест Роршаха. І в цьому тесті я чітко бачила лише одне: дупу. Повну, безпросвітну дупу.

Машина різко загальмувала за метрів п’ять, видавши неприємний скрип шин.