Розділ 7

Арсен

Я стояв біля колони, тримаючи келих із мінеральною водою так, ніби це була граната з висмикнутою чекою. Алкоголь я ігнорував. Мені потрібен був тверезий розум, щоб не сказати комусь з інвесторів, куди саме їм варто вкласти свої «геніальні ідеї». Ненавиджу благодійні вечори.

— Ти не їси? — Дамір матеріалізувався поруч, тримаючи в одній руці тарілку, яка виглядала як архітектурна споруда з канапе, а в іншій — келих шампанського. — Чорна ікра тут просто божественна. Я серйозно, Арс. Це єдина чесна річ на цьому вечорі. Вона не намагається здаватися чимось іншим. Це просто риб’ячі яйця за ціною мого першого автомобіля.

Я скосив на нього погляд. Дамір жував із таким натхненням, ніби від швидкості знищення закусок залежав курс долара.

— Ти прийшов сюди їсти? — холодно запитав я, відчуваючи, як від гулу голосів починає нити скроня.

— Одне іншому не заважає. Розслабся. Усміхнися. Жінки вже шиї позвертали.

— Жінки дивляться, бо намагаються зрозуміти, з якого цирку ти втік у цьому піджаку. Він не просто блищить, він подає сигнали в космос.

— Це королівський оксамит, невігласе! — обурився Дамір, запихаючи до рота черговий шедевр із лососем, ледь не відкусивши собі палець. — Ти просто заздриш, що я сяю, а ти стоїш тут, як похмура хмара в смокінгу.

— Скажи, чому я досі з тобою дружу? — скептично запитую.

— Бо я чарівний? — Дамір підморгнув. — Без мене ти б остаточно перетворився на офісні меблі з функцією залякування підлеглих. А зі мною ти — людина, яку іноді вигулюють на фуршети. Це називається «соціальний баланс», Арсене. Не дякуй, просто передай мені ту тарталетку, на яку ти так злісно дивишся. До речі… о, курва.

Він раптом завмер, і його обличчя набуло дивного, зосередженого виразу.

— Що? Акції впали? — байдуже запитав я, розглядаючи натовп.

— Гірше. Природа кличе. Ікра була чудова, але, здається, вона хоче вийти по-англійськи, не прощаючись. Я в туалет. Не сумуй тут без мене, Снігова Королево.

Він тицьнув мені свою напівпорожню тарілку (яку я інстинктивно не взяв, дозволивши йому поставити її на тацю офіціанта, що проходив повз) і розчинився в натовпі, залишивши мене сам на сам із цим ярмарком марнославства.

Чудово. Просто чудово.

Я зітхнув, відчуваючи, як пульсує в скроні. Мені потрібен був віскі. До біса тверезість. Один ковток, щоб приглушити цей фоновий шум. Я рушив до бару, маневруючи між дамами у діамантах, які важили більше, ніж їхній інтелект, і чоловіками, що мірялися довжиною… яхт.

— Подвійний скотч. Без льоду, — кинув я бармену, не дивлячись на нього.

Раптом гул у залі змінився. Це було ледь помітно, як зміна атмосферного тиску перед грозою. Розмови стихли на мить, а потім вибухнули новою хвилею — тихішою, але інтенсивнішою. Шепіт. Охкання. 

— Ого… — видихнув хтось поруч.

Я неквапливо, майже ліниво повернув голову, не виймаючи ліву руку з кишені штанів. Мені було байдуже. Чесно. Я просто хотів побачити причину цього стадного збудження, щоб подумки поставити діагноз цьому суспільству і піти додому.

Спершу я побачив колір.

Ніжно-рожевий. Пудровий. Колір світанку, який я зазвичай зустрічаю в офісі з чашкою кави, а не на жінці. Сукня була довгою, до самої підлоги. Я примружився. Тканина струменіла по її тілу, наче друга шкіра, але не вульгарно-обтисла, а з тією небезпечною м’якістю, яка змушує чоловіків хотіти перевірити її на дотик. Я почав аналіз знизу, як архітектор, що оцінює опорні конструкції будівлі перед знесенням.

Тендітні щиколотки, які виринали з-під подолу при кожному кроці. Хода була не «модельною» — жодного штучного виляння стегнами, яким грішать дев'яносто відсотків жінок у цій залі. Вона пливла, але з якоюсь прихованою енергією, ніби стримувала біг. Вище — лінія стегон, окреслена шовком так безсоромно ідеально, що в роті пересохло, попри випиту воду. Тонка талія, яку, здавалося, можна охопити двома долонями. Відкриті плечі. Ключиці — гострі, тендітні. Шия — довга, беззахисна, створена для поцілунків або… для того, щоб на ній зімкнулися пальці.

А потім я побачив обличчя.

Склянка в правій руці загрозливо тріснула. Я відчув, як серце пропустило удар, потім ще один, а потім забилося десь у горлі, перекриваючи кисень. Світ навколо хитнувся, перетворився на розмиту пляму, і в фокусі залишилася лише вона.

Мілана.

Це була не галюцинація, викликана втомою чи алкоголем. Це точно вона. 

Моя колишня дружина.

Ті ж самі очі, в яких колись тонули всі мої принципи. Ті ж губи, які клялися мені в коханні, щоб наступного ранку залишити лише порожнечу.

Вона мала… приголомшливий вигляд. І саме за це я її ненавидів у цю секунду найбільше.

— Оце так штучка, — пролунав голос поруч.

Я скосив очі, ледве стримуючись, щоб не загарчати. Двоє чоловіків — інвестори з агрохолдингу, чиї імена я постійно забуваю, бо вони такі ж порожні, як їхні обіцянки. Один із них, лисуватий, з масними очима, безсоромно розглядав Мілану, ніби оцінював породисту кобилу на аукціоні. Його погляд ковзав по її грудях, затримувався на стегнах.