Розділ 6

Мілана

— Мілано? — батько відкашлявся. Звук нагадував спробу завести старий двигун у мороз. — Ти… ти повернулася раніше. 

— Сюрприз… Я вирішила зробити вам приємне і приїхати раніше. Але, бачу, «приємне» тут планував робити ти.

Мама раптом "ожила" і почала істерично обтрушувати фартух, здіймаючи білі хмари.

— Максиме! Як ти можеш?! У нас дитина вдома!

Батько почав швидко застібати ґудзики. Ні, не просто швидко. Це нагадувало перемотування плівки назад у режимі «турбо». Його пальці, які зазвичай підписували мільйонні контракти з грацією піаніста, зараз плуталися в тканині, й робили з елітної італійської сорочки якусь абстракцію в стилі «ранок після випускного».

— Дитина… — пробурмотів собі під ніс, застібнувши комірець десь в районі сонячного сплетіння. — Якій скоро буде тридцять.

Я стиснула губи, стримуючи усмішку.

— Я мав на увазі… — батько прочистив горло, і цей звук був підозріло схожий на передсмертний хрип пораненого лося. — Е-е-е… інвестиційний клімат! Так, саме його. Він зараз дуже гарячий. Просто палає!

— Бачу, — кивнула я, красномовно переводячи погляд на його ремінь, який самотньо висів, як змія, що скинула шкіру. — Інвестиції настільки зросли, що ремінь безпеки став зайвим?

Батько нарешті перестав боротися з ґудзиками, зітхнув і, махнувши рукою на свою понівечену гідність глави холдингу «Альянс-Груп», ступив до мене. У його очах, які зазвичай сканували біржові котирування зі швидкістю суперкомп’ютера, зараз хлюпала така непідробна теплота, що в мене защеміло в грудях.

— Йди сюди, шкідливе дівчисько, — пробурмотів він, розкриваючи обійми, і я пірнула в них.

Тато стиснув мене так міцно, що мої ребра затріщали, але це був приємний хрускіт. Хрускіт повернення додому.

— Боже правий, Мілано, — він трохи відсторонив мене, тримаючи за плечі й оглядаючи з ніг до голови. — Ти що, харчувалася лише сонячною енергією? Тебе ж на просвіт видно! Де мої інвестиції у твоє здоров’я?

— Я займалася йогою та очищенням, тату, — усміхнулася я.

— Очищенням від чого? Від м’язової маси? — пирхнув він, намацавши мою ключицю. — Наталю, ти бачиш це? Наша дочка схожа на модель, яку забули погодувати перед показом. Ще трохи — і її здує на протязі!

Мама, яка вже встигла сяк-так відчистити обличчя від борошна (хоча на лівій брові все ще біліла смуга, що надавало їй подобу войовничої індіанки), підійшла ближче.

— Звісно, я бачу! — мама сплеснула руками, і з її лівого рукава вилетіла хмарка борошна, одразу осівши на батьковому. Вона рішуче рушила до холодильника, наче полководець, що йде в останній бій. — Зараз я тобі щось приготую. У мене є… — вона зазирнула всередину, потім з надією подивилася на духовку, з якої все ще валував зловісний дим. — Ну, тарт, мабуть, трішки «карамелізувався» занадто сильно, але я планувала запекти курку в меду!

Батько зблід. Це була миттєва реакція, як обвал на фондовій біржі. Він перехопив мій погляд, і в його очах я прочитала благання про порятунок, яке зазвичай пишуть заручники в записках. 

— Наталю, серце моє, — почав він обережно, роблячи крок до неї та м’яко перекриваючи доступ до продуктів своїм тілом. — Твоя кулінарна енергія… вона занадто потужна для одного вечора. Ми не можемо ризикувати.

— Чим? — мама підозріло примружилась.

— Електромережею кварталу. І нашими шлунками, які не звикли до такої… високої кухні, — тато швидко дістав телефон. — До того ж я сьогодні заробив достатньо, щоб ми могли дозволити собі підтримати малий бізнес. Як щодо «La Piazza»? Або суші? Згадаймо часи, коли ми просто розслаблялися та замовляли піцу, а ще дивилися «Друзів»? — з надією закінчив тато, не випускаючи мамину руку.

Вона на мить завагалася.

— Ну гаразд, — нарешті видихнула, знімаючи фартух. — Але тільки тому, що Мілана втомилася з дороги. Я не хочу морити дитину голодом.

— Ти свята жінка, Наталко, — тато швидко поцілував її в щоку, і, щойно мама зникла за дверима ванної кімнати, щоб «припудрити носик» (будьмо відверті, змити з себе наслідки вибуху на макаронній фабриці), він повернувся до мене.

Його обличчя вмить змінило вираз з «закоханого Ромео» на «змовника державного рівня». Він нахилився до мого вуха, озираючись на двері.

— Міло, це катастрофа, — трагічно прошепотів він. 

Я пирснула в кулак, стримуючи регіт.

— Тату, це не катастрофа, — я намагалася надати обличчю серйозного вигляду, хоча кутики губ зрадливо повзли вгору. — Це просто... альтернативний погляд на термічну обробку продуктів. Мама художник, вона так бачить.

— Вона бачить вугілля, Міло! — батько зробив страшні очі, понизивши голос до змовницького шепоту, наче ми планували державний переворот, а не обговорювали вечерю. — Ти бачила той тарт? Він дивився на мене. І в його погляді була обіцянка гастриту. Я люблю твою маму більше за життя, чесно. Я готовий віддати за неї нирку, серце, весь контрольний пакет акцій «Альянс-Груп». Але я не готовий віддати за неї шлунок. Він у мене один і дуже чутливий до… — він невизначено помахав рукою в бік кухні, — …до кулінарного екстремізму.