Розділ 5

Мілана

— Мамо? — голосно гукаю, заходячи в просторий хол батьківського будинку вперше за стільки років.

Мене зустрічає не звична стерильна тиша й аромат дорогих дифузорів, а густий, важкий запах печеного тіста, горілого цукру, диму й… паніки. Я ще не встигла роззутися, як із кухні виходить щось середнє між нареченою-привидом і шеф-кухарем після ядерного вибуху. У фартусі. Вся в муці. На обличчі — шоколад. Або земля. Або туш. Ем-м... сподіваюся, що все-таки щось із цього.

— Доню! — видихає вона, широко розплющивши очі, в яких я читаю: нічого не питай, просто допоможи винести труп… або тісто. А потім кидається до мене, обіймає так, що я трохи кашляю від хмари борошна, яка осідає мені прямо в ніздрі.

— Чому ти готуєш? Де всі наші домашні робітники? — питаю обережно, ніби заходжу в клітку до тигра.

Мама театрально здіймає руки до неба, здіймаючи чергову хмару муки, ніби викликає дух Жанни д’Арк чи то пак кухонної відьми.

— Я їх звільнила! — гордо заявляє. — Ах, доню, революція почалась! Зараз модно — своя кухня, свій борщ, свій хліб! Я вирішила, що ми втратили зв’язок із корінням. Енергія жінки — у приготуванні їжі!

— Мам, щось горить, — принюхуюся я, ігноруючи лекцію про жіночу енергію. — Бо пахне не революцією і не корінням, а конкретною вугільною промисловістю.

— Ай, хай йому грець! — мама зривається з місця й летить на кухню.

Я йду за нею, ледве стримуючись, щоб не ковзнутися на борошні, як на льодовій ковзанці. Усе в мисках, шкаралупах від яєць, якихось пакетиках. У повітрі висить сизий дим.

— Це… — я обережно схиляюся над деком, яке мама щойно вихопила з духовки. Там лежить чорний, плаский диск.  — Це той лимонний тарт, який я бачила в інстаграмі у Ставицької?

— Так! — гордо киває мама. — Але в мене вийшло… у своєму стилі.

— У стилі «Скажи кухні “прощавай”»?

— Не жартуй! — махає на мене рушником. — Я просто відвикла! Це складніше, ніж керувати благодійним фондом, між іншим. Тісто — воно живе, воно мене не слухається!

Я не можу стримати усмішку.

— А де тато? — запитую, сідаючи за високий барний стілець і намагаючись знайти чистий клаптик поверхні, щоб покласти руки.

— В офісі. Сказав, що зайде пізніше. Йому треба звіти якісь… А ти ж казала, що лише післязавтра приїдеш! Я хотіла підготуватися! Спекти нормальний пиріг!

— Одна дівчина, з якою я потоваришувала в Туреччині, погодилася обміняти рейси, — пояснюю я, спостерігаючи, як мама намагається відшкребти "тарт" від дека. — Завдяки цьому я приїхала на два дні раніше. Хотіла зробити сюрприз.

Мама кинула знущатися з випічки, підійшла і сіла на сусідній стілець. Взяла мої долоні у свої — теплі, липкі й присипані борошном. Вона дивилася на мене так, наче боялася, що я зараз розчинюся в повітрі, як той дим із духовки.

— Я так сумувала за тобою, доцю… — прошепотіла вона, і в її очах блиснули сльози.

— Мам, ми бачилися два місяці тому, коли ти приїжджала в Анталію на шопінг, — усміхнулася я, хоча всередині теж защеміло. — І ми спілкуємося відеозв’язком майже кожного дня.

— Це не те саме, — вона похитала головою. — Ти далеко… там, з усіма своїми… прокляттями, дивними шаманами, які плюють в обличчя, і цими знаками Всесвіту. Я ніколи не знаю, де ти прокинешся завтра.

Я стиснула її руку у відповідь.

— Я повернулася назавжди, — твердо сказала я, спробувавши усміхнутися, але щелепу трохи зводить. — І більше не збираюся тікати.

Мама довго мовчала, потім повільно підняла брови, ніби збиралася зібрати найскладніші слова, які вміє.

— Ти все ще не хочеш розповісти мені, чому ти тоді втекла? — її голос був тихим, але наповненим тривогою і терпінням. — Це через те, що пом…

— Мам… — шепочу я, зупиняючи її.

Те саме запитання, яке я уникала дев’ять років. Я навчилася віртуозно переводити тему на погоду, на глобальне потепління, на популяцію тушканчиків у Монголії. Я вже розтулила рота, щоб видати якусь напівправду про «пошуки себе», коли мене зупинив гучний стукіт вхідних дверей.

— Наталко! Де ти, моя дика кішечка?! 

Я завмерла. Мама одразу почервоніла.

— Максим! — пискнула вона, але її голос потонув у шумі, який наближався з боку передпокою.

Звуки були специфічні. Шурхіт тканини, дзвін пряжки ременя, глухий удар чогось, що нагадувало черевик, об стіну.

— Сподіваюсь, ти не в тому дурнуватому халаті! — продовжував батько, і його голос ставав усе ближчим і, на жаль, грайливішим. — Бо я сьогодні бачив графіки падіння акцій, і мені терміново потрібно подивитися на мою улюблену кицю, щоб хоч щось у цьому домі піднялося!

Господи.

Будь ласка, зроби так, щоб у мене раптово заклало вуха. Назавжди. Або нехай мене заберуть прибульці. Бажано ті, що не мають репродуктивної системи, розмножуються брунькуванням і ніколи, чуєте, ніколи не використовують фінансові терміни як евфемізми для сексу.