Розділ 4

Арсен

Переді мною сидів Дамір. На моєму столі. Так, не за, а на. Він безпардонно вмостив свій зад прямо на полірованій поверхні червоного дерева, яку я натирав спеціальним засобом для меблів ще сьогодні вранці. У цього ідіота є власна компанія, пафосний офіс у центрі з панорамними вікнами, але чомусь він вирішив, що моє робоче місце — це найкраща лаунж-зона.

Він жував мій кеш’ю, і я з жахом спостерігав, як мікроскопічна крихта горіха повільно, наче в сповільненому зніманні, падає на важливий контракт із забудовниками.

— Я не піду з тобою нікуди, — буркнув я, відсуваючи його ногу, яка невдало прилаштувалась на моїх документах. — У мене ще свіжі спогади. Останній раз ти пообіцяв «культурну програму», а повів мене в БДСМ-клуб. Люди досі пошепки кажуть, що я клятий садист, коли бачать мене.

— Ніби ти сам не підіграєш цим чуткам, щоб люди обходили тебе десятою дорогою… І це було тематичне відкриття! — обурився він, як завжди, надто гучно. — Взагалі, ти сам сказав, що хочеш «нетипового досвіду».

Я повільно підвів на нього погляд, в якому читалося бажання вчинити фізичну розправу. 

— Я мав на увазі гольф, Даміре. Гольф! А не шкіряні повідці, тьмяне червоне світло і жінку в латексі, яка назвала мене «маленький цуцик».

— Може, вона просто любила домашніх тварин, — безтурботно знизав плечима Дамір. 

Він підкинув горішок кеш’ю вгору, простежив за його траєкторією і спритно спіймав ротом, наче дресирована мавпа в цирку. Боляче дивитись, як такий бізнес-потенціал деградує прямо в мене на очах.

— Вийди з мого кабінету, — втомлено потер я перенісся. — Перш ніж я викличу службу дезінфекції. Ти залишаєш на столі сліди свого «духу свободи», а в мене алергія на хаос.

— Тобі просто самотньо, — закинув він ноги на інший край столу й зухвало посміхнувся. — Тобі не вистачає... кохання.

Це слово прозвучало в стерильній тиші кабінету як лайка.

— Я не вірю в кохання. Мені не вистачає тиші. І порядку. І людей, які не вдираються в мій особистий простір, як ти в БДСМ-зону без попередження.

Посмішка Даміра раптом згасла. Він уважно подивився на мене, і в його очах з’явилося щось серйозне.

— Ти все ще злий, бо вона втекла?

Я не відповів. Просто глянув на нього довгим, порожнім поглядом — таким самим пустим, як те місце в моїй душі, де колись щось жило. Він зітхнув.

— Дев’ять років, Арсене.

— Ми домовилися, що не говоримо про твою сестру, — кинув я різко, зціпивши зуби. Погляд сам ковзнув до вікна, ніби там було щось важливіше за цю розмову. Нічого там не було. Як і в моєму житті.

— Але вона була твоєю дружиною, — наполягав цей ідіот. — Законною. З документами. Весіллям. Фото. Шампанським. Голубами, які обісрали твій піджак...

— Лише один день, — відрізав я. — Один. Клятий. День.

— Рік тому ти взагалі намагався одружитися з дочкою Войтенка та погрожував їй своєю репутацією БДСМщика. Хіба це не тому, що вона була не нею?

Я різко повернув голову до нього й з холодною байдужістю мовив:

— Її батько попросив мене зіграти. Бо мачуха ненавиділа Сніжану. І вона не повинна була знати, що я адекватний, попри... — я зробив театральні лапки в повітрі, кривлячись, — «мою репутацію».

Дамір пирснув зі сміху, ледь не впустивши кеш’ю.

— Ти зараз мені нагадуєш, що не тільки моя дружина втекла, а й наречена? — я примружився. — Ти хочеш мене добити сьогодні остаточно?

— З ким не буває, — він знизав плечима, витираючи руки об штани (Боже, за що мені це?). — Може, ти просто... не для подружжя. Ти з кимось спав після Мілани?

— Моє — це спокій, — проігнорував його запитання. — І відсутність тебе в моєму офісі.

— Нудно жити без мене, зізнайся. — Дамір підморгнув і вмостився зручніше. — Але сьогодні все зміниться. Я приїхав не просто так. Вона збирається повернутися.

Я завмер.

— Хто?

— Твоя... втікачка номер один, — він зробив театральну паузу. — Мілана.

Я відчув, як м’язи обличчя сіпнулись. Це було автоматично. Як і те, що я підвівся, ніби збирався вибігти кудись або вдарити когось. Бажано — Даміра. Але передумавши, повільно сів назад у крісло, притиснувши пальці до скронь.

— Хай повертається куди хоче, — кинув я, стискаючи щелепу. — Її проблеми — не мій бізнес. Дев’ять років — достатній термін, щоб усвідомити наслідки своїх вчинків і стати чужими людьми.

Я повернувся до екрана комп’ютера, відкрив якусь таблицю — будь-що, аби не дивитись на Даміра.

— Але якщо вона з’явиться в мене на порозі — я одразу її виставлю. Без пояснень. Без другого шансу. Без… театру, — закінчив, стиснувши мишку так, що вона ледь не тріснула.

— Тобто, ти взагалі не хочеш з нею говорити? — обережно спитав він.

— Я взагалі не хочу з нею бути в одному місті. Але Всесвіт вирішив познущатися з мене ще раз, тож — чудово. Я переживу.