Розділ 3

Мілана

Наш час

Якщо ти прокидаєшся о третій ночі в юрті, де пахне кінським потом, а шаманка тре тобі лоба якимось каменем і шепоче: «Твоє серце прив’язане до великої хмари гніву» — ти починаєш думати, що терапія могла б бути простішим вибором.

Але хто я така, щоб вибирати просте?

Спочатку було Перу. Мій перший шаман — дон Пако. З вигляду — як суміш Санта-Клауса й Боба Марлі. У нього було три зуби, п’ять дітей і неймовірна здатність з’являтись у моєму наметі в найнеочікуваніші моменти. Особливо тоді, коли я їла щось із шоколадом. Він стверджував, що какао — священне, і його потрібно споживати лише після очищення душі. Я не сперечалася — просто діставала шоколадну пасту і жувала тихо, з почуттям вини.

Дон Пако водив мене до водоспаду «для очищення аури» (я застудила сечовий), змушував нюхати корінь з криками «відчуй свою тінь!», і одного разу навіть запропонував викурити щось, що, за його словами, «відкриє мені третє око». Я відмовилась.

Після Перу був Непал. Там я прожила три дні в тиші, медитуючи з монахами, поки не зірвалась і не запитала, чому мій внутрішній спокій хропе як трактор. Виявилось — я жила в кімнаті поруч із ченцем, який хропів так, що Будда прокинувся б. Мене ввічливо попросили "спокійно еволюціонувати десь іще".

У Монголії шаманка Маралія змастила мені лоба якоюсь олією і сказала, що «мій любовний канал закоркований травмою у попередньому житті». Потім змусила бігати навколо юрти, поки вона била в бубон і кричала: «Випусти свого внутрішнього коня!». Мене вкусив справжній кінь. Я подумала, що то і був знак.

У Каліфорнії я пройшла три рівні тета-хілінгу, п’ять майстер-класів зі звільнення від карми через звук, два ретрити з терапією обіймів — і навіть сеанс із дельфінами. Один з них плюнув мені в лице. Терапевтка сказала, що це «потужне очищення від чоловічої енергії». Я думаю, це була помста за недоїдену рибу.

В Індії я зустріла гуру, який запевнив, що мій кармічний вузол — це «проблема із чакрою серця» і запропонував відкрити її "через дотик". Тоді я вперше в житті дала гуру по носі. У відповідь він благословив мене й сказав, що я «вогненна душа». Я відповіла, що ще раз заговорить до мого серця руками — залишиться без пальців.

Цього разу була Туреччина. Село біля Каппадокії. Пилюка, спекота, сухе повітря, яке забирає всі жарти. Там було щось інше. Неспішне, в’язке, трохи моторошне. Стара ворожка, яку називали просто Бабою, жила на околиці. Її хата стояла серед поля з сухих соняхів, і здавалося, ніби час там зупинився. Я сиджу перед нею на подертій подушці. Вона довго мовчала. Потім узяла пасмо мого волосся, піднесла до носа й вдихнула. Повільно, ґрунтовно. Як сомельє, що оцінює букет каберне, тільки я — не каберне, а змучена жінка з липким лобом і п’ятьма неробочими чакрами.

— Солодке волосся, — сказала вона нарешті, і її голос був хрипкий, ніби сто літ не зрошувався нічим, крім місяцевого світла.

Я не знала, що відповісти. У моєму досвіді компліментів це було щось новеньке.

— Ти довго блукала, дівчинко, — додала вона, не дивлячись на мене. — І всюди шукала легких відповідей. Але твоє серце — як вузол. Його не розв’язати. Тільки перетворити.

Я трохи розгубилася. Бо чесно — чекала, що вона або плюне мені в долоню, або дасть якусь олію на місячному настої, або хоча б викаже свою думку щодо знаку зодіаку. А тут — «вузол». «Перетворити». І тиша.

— А… як саме? — спитала я. — Що потрібно зробити, аби… розв’язати… тобто, перетворити?

Баба підвела на мене очі. Чорні, глибокі, мов ніч без електрики.

— Ти маєш повернутися до витоку. До першого вузла.

— До… кого?

Вона не кліпала.

— До того, з ким ти пов’язана шлюбною обітницею. Ти відрізала нитку — і тепер все у світі пішло шкереберть. Рівновага зникла. Твоє прокляття — це не кара. Це втрата цілості.

Я мовчала. Бо щось у її словах змусило шкіру на руках стискатися в гусячу луску.

— А якщо… я не хочу повертатися?

— Тоді — або твоя душа залишиться самотньою, або серце закриється назавжди. До тридцяти у тебе є час. Потім — ні.

— Це… дуже конкретна дата.

— Прокляття має термін дії. Як йогурт.

Я не знала, плакати чи сміятися. Але її очі не жартували.

— Ти маєш повернутись. І зачати нове життя зі старої історії.

— Тобто… дитина? — прошепотіла я, і в голосі моєму вперше за роки була не іронія, а страх.

Баба кивнула.

— Інакше — усе загубиш. Його теж.

— В сенсі…? — пересохлими губами перепитала я.

— Він помре, — сказала вона, наче це звичайна побутова деталь. Як «завтра буде дощ» або «в магазині знову нема молока».

— Хіба він не помре, якщо я буду поряд? — голос мій зірвався на щось схоже на сміх. Хрипкий. Захисний.

— Ти не розумієш, — сказала вона спокійно, — твоє серце не вбиває. Воно несе вірус.

— Вірус? — я підняла брови. — Ви про емоційний КОВІД?