Розділ 2

Мілана

— Що тут відбувається?! — громом прокотився голос мого старшого брата Даміра.

Він увірвався на кухню, як тайфун у махровому халаті, і різко ляснув по вмикачу. Спалах світла вдарив по очах, на мить засліпивши мене. Я закліпала, намагаючись сфокусувати зір, і коли кольорові плями перед очима розсіялися, реальність звалилася на мене з силою бетонної плити.

І тоді я побачила його. Того «грабіжника». Темне волосся, різьблені вилиці, крижані сіро-блакитні очі й... кров на обличчі. І… ну, він був красивим. Навіть дуже. Навіть занадто. Навіть з кров’ю на обличчі. Це було несправедливо. Грабіжники мають бути неголеними, з золотими зубами й у старих спортивних костюмах, а не мати такий вигляд, ніби рекламують парфуми від Hugo Boss.

— Це ж Арсен! — несамовито крикнув Дамір, кидаючись до чоловіка так, наче закривав його від кулі. — Мілано, ти що, з глузду з’їхала? Хоч розумієш, що накоїла?!

Я швидко кліпала очима. 

— Арсене? — Дамір кинувся до нього. 

— Ніяк не очікував, що мене вдарять сковорідкою… — прохрипів грабіжник... тобто, виявляється, що Арсен, тримаючись за носа.

— Сковорідкою?! — брат шикнув на мене. — Мілано! Серйозно?!

— А ти що, серйозно?! — я роззявила рота, а потім пішла в контрнаступ. — Заводиш чоловіків до хати серед ночі, коли батьків немає, і не попереджаєш свою нервову сестру, у якої, між іншим, загострена фобія вторгнення?!

— Це мій дім!

— І мій теж! — обурено хлюпнула я, ховаючи сковорідку за спину, немов це вона мене підставила, а я тут ні до чого. — І ще раз — це була чиста самооборона! Я бачила «Один вдома» всі частини, я підготовлена до будь-яких сценаріїв!

— Твоя підготовка залишила мого друга без носа.

— Він ще є! — огризнулась я, витягуючи шию, щоб краще роздивитися збитки. Ніс був на місці, хоч і починав набрякати. — І досі доволі гарний, до речі… Рівний. Майже.

Це вирвалось автоматично. Мов шипіння чайника, який закипів раніше, ніж ти встиг його вимкнути. Я прикусила язика, але було пізно.

Дамір кинув на мене погляд, сповнений вселенського розчарування. Той самий, яким він дивився на мене, коли я в десятому класі поцілувалася з його колишнім однокласником прямо за прилавком із солодкою ватою.

— Це Арсен Кравець, — сказав він нарешті, — ми вчилися разом у Лондоні, зараз він допомагає мені з новим бізнес-проєктом. Я ж тобі казав про нього і про те, що він перебуде у нас одну ніч!

О, Боже. Я, здається, вкотре прослухала його.

— Ага… — промимрила я, почухавши потилицю, намагаючись згадати, чи справді він мені щось казав. Можливо, це було того разу, коли я їла піцу на дивані та удавала, що слухаю — але насправді рахувала, скільки шматків ананасів на одному трикутнику. Виходило несправедливо мало.

— Ти що, серйозно не пам’ятаєш?! — Дамір уже мав той свій старший-брат-режим: трохи батьківський, трохи розчарований, трохи вбити-хочу.

Я кивнула так повільно, що черепаха на йозі здавалася б реактивним снарядом.

— Може, казав… Але ти ж завжди говориш щось під час мого «часу для себе», — я спробувала зробити винне личко. — І в мене тоді був момент переосмислення життя.

— Ти фарбувала нігті на ногах.

— Саме так! — я клацнула пальцями. — Душевний процес.

— Ти просто, як завжди, не слухала мене!

Я обурено надула щоки, збираючись видати геніальний аргумент про свободу особистості, але тут відчула на собі погляд. Важкий. Пронизливий. Я повільно перевела очі на Арсена. І от тут почалось найгірше. Він дивився прямо на мене.

— Болить? — буркнула я, опускаючи очі, бо витримати цей погляд було складно.

— Болить. Особливо его, — відказав Арсен, витираючи носа серветкою, яку дав мій брат, все ще не відводячи від мене погляду. 

Його голос… Господи, чому в нього такий голос? Хрипкий, низький, з вібруючими нотками, від яких по руках виступили зрадливі сироти. Сексуально хрипкий настільки, що мені захотілося дати собі по голові тією ж сковорідкою, аби вибити ці думки.

— Ну, тоді… вибач? — я стиснула губи, бо звучало це так, ніби я не дуже й шкодую. А я шкодувала! Щиро! Просто… мені ніколи не казали, як перепрошувати перед чоловіком, якого ти випадково вдарила по носі, бо подумала, що він грабіжник.

Я зніяковіло прикрила сковорідкою свої пандячі труси. Здається, панди на них теж закрили очі від сорому.

— Господи, Міло, — простогнав Дамір, прикриваючи очі рукою, — що це за вигляд? Ти могла б хоча б халат накинути!

Я глянула на себе у відображенні мікрохвильовки й зітхнула. Це справді був той самий момент, коли хочеться перемотати життя назад секунд на тридцять, зробити реверанс і зникнути в димку.

— Що? Я маю нормальний вигляд! — вичавила з себе я, підіймаючи підборіддя, хоч це й було складно, враховуючи, що на голові — фестиваль зачісок в умовах вітру і землетрусу.

— Знаєш, я думав, що мене вже нічим не здивуєш, Даміре, — сказав Арсен, не зводячи з мене очей. — Але твоя сестра — окремий жанр. Трилер з елементами комедії абсурду.