Розділ 1

Мілана

Дев’ять років тому…

Кажуть, кохання окриляє. Брехня. У моєму випадку воно дарує не крила, а гіпс, милиці та направлення до травматолога. І тріщать тут не стереотипи, а кістки тих нещасних сміливців, які мали необережність (або фатальну дурість) зустрічатися зі мною.

Мій послужний список нагадує звіт страхового агента після урагану. Перший хлопець, Антон, зламав ногу через тиждень після нашого знайомства. Романтика зашкалювала: він обернувся, щоб подивитися мені вслід і кинути повітряний поцілунок, але не помітив відкритого каналізаційного люка. Гуркіт стояв такий, що з дерев у парку злякано злетіли голуби. Його «Я тебе коха…» обірвалося на «…а-а-а-бля!». На щастя, він вижив.

Другий — отримав струм від кавомашини, коли намагався зробити мені лате у власному домі. Потім він сказав, що я «сильніша за кофеїн» і більше не виходив на зв'язок.

Третій зник у Карпатах. Ненадовго, щоправда, лише на два дні, але з ним була моя улюблена кофта. Я досі думаю, що то був знак: Всесвіт забрав хлопця, але повернув кофту (рятувальники знайшли її на дереві раніше, ніж його в яру). Кофта, до речі, не постраждала, чого не скажеш про психіку Вадима.

Четвертий був затятим скептиком. Він намагався довести, що моє «прокляття» — це лише психологічна проєкція мого внутрішнього страху близькості й незакритий гештальт. Він малював графіки, сипав термінами Фрейда і стверджував, що ми самі притягуємо неприємності. Через тиждень, під час ідеального пікніка, його вкусила змія. Вуж. Звичайний, нешкідливий вуж. Але верещав мій скептик так, ніби його за дупу кусала анаконда, а зверху добивав крокодил.

А п’ятого вкусив пес. Його власний. Лабрадор, який до того моменту любив усе живе. Але варто було мені підійти, як собака вирішив, що господар смачніший за корм.

Коли я кажу людям, що проклята, вони спочатку сміються. «Та годі тобі, Міло! Це просто збіг!». А потім щось стається. Маленьке, невинне, на перший погляд, а потім — більше. Тому, коли я кажу, що проклята — я не жартую.

Це не метафора. Не поетичне перебільшення. Це… статистика.

А ще — бабусина мудрість.

Вона померла, коли мені було дев’ять. Але до того встигла сказати одну фразу, яка гніздиться в мені, як та шкідлива пісня, яку чуєш одного разу — і ніколи не забуваєш:

— Мілочко, циганка сказала, що ти проклята. Але не хвилюйся. Просто не впускай у серце нікого, і не дозволяй кохати себе. Якщо ти будеш з кимось занадто довго — він помре, або...

А далі вона не договорила, бо її серце остаточно зупинилося.  Монітор запищав, сповіщаючи, що фінал історії я маю додумати сама.

На той момент я більше переймалась тим, як пошити сукню для Барбі, ніж закоханістю. Але тепер… тепер я розумію кожне слово. Саме тому я поклялася собі: більше ніяких стосунків. Ніяких почуттів. Ніякого ризику.

З горя (і від нудьги) я спробувала сісти на інтервальне голодування. Вирішила, що якщо не можу контролювати долю, то хоча б контролюватиму вагу. Ага, звісно. Це виявилося вище моїх сил. Коли електронний годинник у спальні показав 02:17, а мій шлунок видав звук, схожий на стогін покинутої душі, яку катують селерою, я зрозуміла: досить. Або я йду на кухню, або моє тіло почне перетравлювати саме себе зсередини.

Я на пальчиках пройшла коридором — у футболці з написом «Not today, Satan» і трусах із пандами. Батьки поїхали у свою щорічну подорож — на той момент десь лазили по горах чи плавали з дельфінами. А я лишилася вдома. Як доросла. Як відповідальна. Гаразд, мені самій смішно, бо все це не про мене.

Кухня зустріла мене гробовою тишею, запахом апельсинового засобу для миття посуду і невимовною порожнечею холодильника. Там, як і в моєму особистому житті, було багато надій і дуже мало чогось суттєвого. Я відчинила морозилку — знайшла заморожені сирники. Вдалося! Трохи пританцьовуючи від радості (навіть зробила пафосний мінітвіст на одній нозі, тримаючи пакет як трофей), я дістала важку чавунну сковорідку.

Щось клацнуло позаду. Я завмерла. У темному склі духовки віддзеркалився силует. Високий. Широкий у плечах. Чорт забирай. Чоловічий. Мозок моментально видав картинку: маніяк, грабіжник, серійний вбивця, який прийшов за моїми сирниками. 

Мамо, я не готова вмирати у трусах із пандами. Тільки не так!

— ААААААААА! — мій крик, здається, оглушив мене ж саму. 

Я не думала. Не аналізувала. Не враховувала жодної логіки чи Кримінального кодексу. Я просто розвернулась на п’ятах, вкладаючи в рух усю силу переляку та голоду, і з розмаху вгатила сковорідкою незнайомцю по обличчю. 

БЕМЦ! 

Звук удару металу об щось тверде (сподіваюсь, не череп) був жахливим. О, якою я була хороброю в той момент — або безрозсудною, дивлячись, з якого боку глянути. Можливо, і те, й інше.

— О господи, — пролунав глухий стогін.

Я відскочила назад, притискаючи сковорідку до грудей, як щит капітана Америки. Переді мною стояв чоловік. Точніше, стояв — вже напівсидів, тримаючись за обличчя, а з носа повільно капала кров… прямо на бездоганну білу сорочку. Біла сорочка. Дорогі запонки, які блиснули у світлі холодильника. Ідеально випрасувані штани.