Глава 2 Попередження...

КАТРІН

Після душу одягаю чорні джинси та довгу чорну футболку. Довге руде волосся збираю в пучок, аби не заважало. І тільки встигла зробити кілька ковтків кави, як задзвонив мій телефон. Це знову Віта. Роблю черговий ковток кави та знімаю слухавку.

— Ти вже встала, руденька?

— Встала. — видихаю.

— Ми вже на під’їзді, але ти не квапся, збери краще з собою речей на декілька днів. Хтозна, як все піде. Може, хату в тому селі наймемо. Звісно якщо все добре буде.

Хмикаю і з подивом видихаю. Ну от дивує мене завзятість подруги. Я все розумію, вона хоче довести світу, що неможливе, все-таки можливо. Але це дурість. Якщо вже вченим не вдалося дослідити цей палац, то куди їй рипатися. Вона гадає, що жартувати з потойбіччям, це пустощі.

— Я зрозуміла, — кидаю у слухавку. — Я постараюся швидко.

Завершую дзвінок і кладу телефон. Хвилювання охоплює мене надто сильно. Віта поняття не має, у що вплутується. Біля того палацу техніка з ладу виходить, людей блуд чіпляється. Це справді дуже небезпечно, але подруга мене чути не хоче. Вона думає, що я як спадкова відьма їй допоможу. Але вона не хоче усвідомити той факт, що мати будь-який дар замало. Його потрібно розвивати, аби він працював.

Видихаю, роблю черговий ковток кави та йду пакувати свій дорожній рюкзак.

І вже через пів години сідаю на заднє сидіння авто Віти та Олега. Подруга щаслива. Вся на емоціях, амбіцій хоч відбавляй, а от я вся на нервах. Бо добре знаю, що цих досліджень робити не варто. Нутром відчуваю, це все матиме для нас наслідки, тільки які, боюся навіть уявити.

— Віто, раджу добре подумати перш ніж сунутися до того проклятого палацу.

Олег рушає з місця, а Віта обертається до мене і з сарказмом цікавиться:

— Це ти зараз як подруга, чи як відьма, мені кажеш?

— Два в одному, — відмахуюся.

— Катрін, тільки не кажи, що ти боїшся? — примружується Віта.

Важко зітхаю. Ну от як до неї достукатися. Вона бачить те, що хоче бачити, і ти хоч кіл їй на голові теши, як казала моя бабуся, вона знає своє.

— Катрін, невже ти не хочеш, щоб я довела всім, що все можливо?! — хмуриться подруга.

Незгідно хитаю головою, бо ця білявка просто неможлива.

— У тебе є надзвичайні здібності? — невдоволено питаю.

— У тебе є, — відмахується вона.

— Віто, почуй мене нарешті. — прошу. — У мене нічого нема. Я свій дар не чіпаю. Він спить у мені. Я не хочу зв’язуватися з магією, мені це не цікаво. Розумієш?

— Катрін, невже заради мене ти не можеш використати той свій дар? — не відстає вона.

Закочую очима, бо таке враження, ніби я зі стіною говорю. Подруга не те, що не чує мене, вона й чути не хоче.

— Віто, мій дар — це не річ, яку можна взяти, покористуватися, а не потрібно покласти назад. Тут ти або приймаєш цей дар, або ні. Я не прийняла, і робити цього не буду...

— Навіть заради мене? — хмуриться білявка.

Вкотре втомлено видихаю і, заклавши руки на грудях, відмахуюся.

— Навіть заради тебе. Бо тобі потрібно на один раз, а мені потім що, мучся все життя?!

— Але ж ти і так цим даром користуєшся, коли сердита. — невдоволено кидає подруга. — Он скільки посуду вже змарнувала...

— Віто, це інше. — важко зітхаю і вирішую сказати правду. — Це стається саме собою, а, аби отримати справжню силу спадкової відьми, я повинна пройти спеціальний обряд. А я цього робити не збираюся.

В машині повисає важка напружена пауза. Вона тригерить мене. Схоже, до подруги нарешті дійшло. І я тепер готова до будь-якого розкладу. Пауза затягується і я вирішую порушити її.

— Віто, без образ. Я їду у те село, так само як і ти. І допомогти тобі не зможу нічим. Тож подумай, може мені краще не їхати.

— Ні. Їдь. — не роздумуючи кидає Віта. — Ти ж все одно відпустку взяла. Тож не будеш сидіти вдома одна. Разом цікавіше буде.

Переводжу погляд у вікно. На душі тягар, бо я відчуваю, подруга образилася, але при тім ще плекає надію, на те, що переступлю через свої принципи і піду їй на поступки.

— Віто, не будуй ілюзій. Я буду лише присутньою з вами так само, як дівчата, і не більше. — попереджаю.

Відчуваю, як крихка надія подруги тане, але знаю, що це ненадовго. Я занадто добре її знаю. Щойно попустило, як зараз вхопить знову. І вона знову почне своє.

— Та добре. Вже якось буде. — відмахується вона.

Ось. Що і потрібно було довести.