Глава 1. Віщий сон

КАТРІН 

Сон. 

«... Стою на просторому розкішному балконі, виконаному у візантійському стилі. Оглядаюся довкола. Вітер розвіває прозорий білий нейлон на аркоподібних дверях. Не можу збагнути, де я і як сюди потрапила. Поглядом окидаю розкішний палац епохи XVII століття. У всіх вікнах велетенської будівлі горить тьмяне світло, бо на вулиці вечоріє. 

 Велетенський двір з високим плотом та красивими фігурами, наповнений людом. Всі так дивно одягнені, наче я справді потрапила в епоху графів, принців та принцес. Погляд ковзає по мені, я теж одягнена у надто розкішну, ніжно-рожеву сукню, схожу чимось на сучасну весільну. Хмикаю, бо це все дивно. 

Видихаю надзвичайно чисте повітря та примружую очі. З прочинених дверей долинає музика віоли. Як же тут добре. Навіть при тім, що я у невідомому мені місці. Але таке відчуття, що от-от до мене прийде мій коханий, з яким я приїхала сюди. Я не пригадую хто він, але я точно знаю, що він десь поруч. Здригаюся від оксамитового чоловічого баса. 

— Катрін... Катрін. 

Цей голос такий красивий, що аж мурахи по тілу поповзли. Хочу оглянутися, але якась невидима сила не дає, бо десь внизу чую, як нарощує звук мій телефон. 

— Моя ніжносте, нарешті сьогодні, ти прийшла... 

Я таки оглядаюся і бачу перед собою надто привабливого високого чоловіка з попелястим волоссям та разюче-голубими очима. Кліпаю, але картина пливе. Красень кудись зникає. А тіло охоплює шалене розчарування...» 

Заледве розплющую очі, виринаючи з такого захопливого сну. Мій телефон розривається від дзвінка. Голосно стогну і таки тягнуся за телефоном, що лежить на приліжковій тумбі. Я ще така сонна, так ще хочеться спати. Кому там не спиться. Зиркаю на екран і видихаю, це Віта. Знімаю слухавку і сонно стогну. 

— Чого тобі? 

— Ранок добрий, руда бестіє! Ти, що ще дрихнеш? 

— Уяви собі, — фиркаю і невдоволено додаю. — Ти як завжди невчасно. Такий сон зіпсувала. Там такий красунчик був... 

— Катрін, досить стогнати. Я розумію, що ти спадкова відьма і все таке, але схоже ти забула, що сьогодні ми їдемо в Чорне село до замку Ковальських... — вона хмикає і додає. — Схоже твої темні сили сьогодні тебе підвели та не розбудили вчасно. 

— Ахахах, — фиркаю. — Дуже смішно. Я сьогодні посварилася зі своїми вищими силами. 

— Катрін, досить. Вже пізно. Прокидайся. 

Я різко сідаю на ліжку. Бо здається, лише тепер остаточно прокинулася, хоча в уяві ще досі стоять ці нереально красиві очі. Забираю телефон від вуха і зиркаю на екран. Сім тридцять три. 

— Відьмочко, у тебе плюс-мінус пів години на збори. Ми з Олегом заїдемо за тобою, а Рита з Лізою, Сашком та Іваном, чекатимуть на виїзді з міста. Тож годі валятися, підривайся та поквапся, — вона знову хмикає. — Ну якщо що то можеш своїх духів на допомогу позвати. 

— Угу, — лиш видихаю у слухавку і, завершивши дзвінок, встаю з ліжка. 

Кидаю гаджет на ліжко і мчу в душ. Я не серджуся на подругу, мені не можна. Бо коли я починаю сердитися, одразу самі по собі тріскають келихи і скло летить повсюди.  

Діставшись у ванну кімнату, нарешті стою під струменями води, а уяву не відпускають ці красиві очі зі сну. Щось мені цей сон не дуже подобається. Тому, що дуже часто те, що я бачу уві сні, надзвичайно скоро стається в реальності. І сьогодні бачила щось дивне. І ще ця поїздка до проклятого замку. Починаю нервувати. Видихаю і заспокоюю себе, мовляв, може сьогодні по дорозі до Чорного села я зустріну цього красеня.  

Зрештою ми їдемо до проклятого палацу графів Ковальських. Про який ходять моторошні легенди. Може там портрет цього графа є. І я його побачу. Хоча якщо чесно, я не дуже в це все вірю. Хоча те що науковці не можуть дослідити цей палац, це справді феномен. 

 Видихаю, бо їхати сьогодні з подругами я не дуже хотіла. Але ж Віта свято вірить, що я таки спадкова відьма, і я врятую її та всіх нас від чогось неприродного, чи надприродного. Хоча сама я в цьому дуже сумніваюся. При тім, що дивні та надприродні сили у мене справді є. Та розвивати їх у собі, мені не цікаво. Мені більше подобається архітектурний дизайн, оце моя слабкість і, на щастя, робота.

Покинувши ванну кімнату, кваплюся на кухню. Може ще встигну випити каву до приїзду Віти. Бо інакше буду ходити як сонна муха весь день. І тут вже надприродні сили не допоможуть.