Глава 66. Останній наказ

Сардуус продовжував падати, але навіть це не могло відволікти його від здивованого спостереження за тим, як викликаний ним вогняний дощ раптом перемістився від вежі до внутрішнього двору фортеці. Це було надто близько до обраного ним місця приземлення. Спочатку принц припустив, що некроманти зуміли якимось чином вплинути на заклинання, спрямувавши його на супротивника. Це був би логічний, хоч і відчайдушний крок, адже разом з імперцями напевно постраждала б і нежить. Звісно, якщо хтось із немертвих взагалі там ще залишився. І якщо це справді зробили лічі. А їх, як уже встиг помітити чарівник, не було ні на центральній вежі, ні на бічних.

Сумнів знову заворушився в душі Сардууса. Втім, вже за мить йому стало не до того.

***

– Що там відбувається?

Імператриця направила коня убік, щоб порівнятися з проломом у зовнішній стіні та здалеку зазирнути крізь нього. Паладини одразу повторили її маневр, а слідом за ними перемістилися і лучники, що залишилися при правительці — вони мало що могли зробити під час ближнього бою в стінах фортеці. 

Піднявшись на стременах над головами свого ескорту, Імператриця похитала головою, так нічого до ладу й не побачивши.

— Вогняний дощ, — зосереджений на своїх чарах Мартіолус говорив рівно і беземоційно, — сильне заклинання, дуже зручне для удару по великій площі або для знищення рухливих цілей.

— Це я бачу, — роздратовано перервала правителька свого радника. – Мене цікавить, чому цей дощ поливає моїх людей.

— Вони просто потрапили до області ураження, — безпристрасно відповів маг.

— Перемісти її.

— Це буде... непросто, пані, — стримана усмішка майнула на обличчі радника й одразу ж сховалася в сивій бороді. Імператриці вона здалася трохи винуватою. — Це заклинання принца Сардууса.

***

Дзвін, вибух та вий умертва на мить відволікли Суртаза від гортання причепленого до пояса фоліанта, що дістався йому від Аліссетеад-Шаал. Повелитель знав, як використовується Ловець душ для створення привидів, але для своєї мети потребував хоча б якусь підказку. І сподівався знайти її у записах покійної кширр-тасс.

Умертви, що зачаїлися в пітьмі, знову захвилювалися. І хоча тепер Суртаз міг розібрати лише шипіння і тріск вогню десь неподалік, Повелитель довіряв чуттю своїх вартових. Він почав гортати сторінки ще швидше. Часу було зовсім обмаль.

Гуркіт долинув з бокового коридору праворуч від некроманта. Одне з умертвів метнулося на звук і розчинилося у пітьмі. Вартовий, що залишився при Суртазі, наблизився до некроманта, тримаючи напоготові дві короткі коси. Сам же Повелитель тим часом нарешті знайшов кілька записів стосовно використання Ловця душ, але вони не мали цінності з огляду на те, що він збирався зробити.

Роздратовано закривши фоліант, Суртаз із запізненням усвідомив, що залишив всередині книги кілька дрібних кісток зап'ястя. Чари, що підтримували його скелетоване тіло цілісним, вже помітно заслабли — відповідно залишку магічної енергії в його тілі. Відновити сили не було звідки — зв'язок із Джерелом обірвався після пошкодження посоха. 

Він мав діяти, поки розсипався повністю.

***

Сардуус не розраховував на м'яке приземлення, тому встиг активувати щит для фізичного захисту за кілька секунд до удару об дах. Але одним цим ударом все не обмежилося: покотившись по нерівному настилу, маг впав у пролом. Дивом уникнувши дотику крапель вогняного дощу, що полетіли слідом, він звалився з висоти кількох поверхів на побиту та засипану сміттям кладку підлоги, ледве встигнувши за допомогою левітації трохи сповільнити своє падіння.

Відчайдушним ривком принц перекотився з відкритого простору під захист уцілілої ділянки стелі. І тільки там, знесилено притулившись до холодної стіни, Сардуус виявив, що продовжує міцно стискати в руці шматок килима. Насилу розтиснувши пальці, він кинув на підлогу ушкоджений артефакт і повільно опустився на нього. Все ж приємніше, ніж сидіти на голому камені — неприємних відчуттів принцу і без цього вистачало.

Швидко роззирнувшись навкруги, маг виявив себе біля входу в довге вузьке приміщення, що нагадувало коридор. І хоча протилежний кінець його видно не було, тиша і запустіння, що панували на доступній для огляду ділянці, заспокоїли Сардууса. Тому принц зосередився на вивченні власного стану. 

Хвилі болю від забитих місць прокочували всім його тілом, але кістки, на щастя, вціліли — як і кілька невеличких склянок з дорогоцінним еліксиром на його поясі. Пальці чарівника тремтіли, тому дістати з відповідної кишені навіть одну таку пляшечку виявилося непросто. Її вміст — сульфетум — містив у собі частинку сили Золотого джерела Сонцеграда. Цей еліксир був обов'язковою частиною спорядження будь-якого королівського мага, змушеного застосовувати потужні заклинання далеко від дому. 

Нарешті вивудивши склянку з в'язкою рідиною кольору розплавленого золота, Сардуус взявся за ще одну непросту задачу — відкоркувати її. Відколупуючи нігтем щільно притертий корок, принц згадував застереження батька, який неодноразово казав про неприпустимість частого використання цього еліксиру. Сульфетум швидко відновлював внутрішній запас магічної енергії, але при цьому швидко викликав звикання. А те, своєю чергою, сповільнювало процес природного відновлення, що могло зіграти злий жарт із магом, чия швидкість відновлення сил напряму залежала від відстані між ним та Золотим джерелом.

Проковтнувши в'язкий вміст склянки, принц пригадав і слова короля Сайреса про те, що така територіальна залежність, окрім іншого, позбавила чарівників можливості повноцінно протистояти імперцям далеко від Сонцеграда, водночас помітно обмеживши й можливості їхніх столичних колег.

Спогади про батька відбилися гіркотою на язиці, і післясмак сульфетуму був до цього не причетний. Сардуус мав виконати найскладнішу частину дорученого йому завдання — знайти артефакти першим, та непомітно перемістити їх поза межі досяжності інквізиторів. Друга частина була легкою — достатньо двох порталів: спочатку — до табору на кордоні з долиною, а потім — до Сонцеграда. Але перша... Принц гадки не мав, де взагалі у чималій фортеці можуть ховати це Вбрання Смерті.