Глава 65. Прах і вогонь

Удар неймовірної сили відкинув Суртаза, швиргонувши об кам'яну стіну з хрускотом — не чутним, а скоріше відчутним на тлі безперервного гуркоту. А слідом його мало не вигнуло дугою магічне навантаження. Насилу утримавши себе в повітрі, Повелитель відчував, як невідома сила роздирала його тіло на частини. Біль, що супроводжував ці відчуття, був немислимим, неможливим для обраної ним посмертної форми. Ліч взагалі не повинен відчувати нічого подібного.

Зашипівши, Суртаз впав навколішки та мало не розсипався купою кісток. Магічний зір потьмянів. Простір, що оточував некроманта, перетворився на суцільну сіру пляму, на тлі якої чорним маревом коливалися умертви, відкинуті разом з Повелителем. Вони отямилися значно швидше за нього. Відновивши зір, Суртаз виявив, що під час удару втратив Посох влади. Він пошарив по підлозі поруч із собою і намацав древко, що виявилося незвично легким. Нарешті остаточно повернувши собі контроль над всіма чарами, некромант усвідомив — посох зламаний: древко пішло глибокими тріщинами, а в місці кріплення черепа-навершя красувався нерівний скол. Саме навершя валялося віддалік, і навскидь Повелитель не міг судити про те, наскільки воно було пошкоджене.

Умертви загрозливо зашипіли. Одне з них кинулося вперед і сховалось від погляду Суртаза в клубах пилу, що повільно осідали. Ті двоє, що залишилися, перемістилися ближче до некроманта й нерухомо завмерли, ніби прислухаючись. А крики тим часом ставали все гучнішими, знову загуркотіло. Корона повторно торкнулася свідомості Повелителя, нагадавши про Ловця душ. Але цього разу видіння було настільки слабким і нечітким, що спочатку некромант списав його на викривлення магічного зору. Лише за кілька секунд він зрозумів, навіщо йому насправді потрібен артефакт, що якимось дивом вцілів під час удару в кишені його мантії. 

Що ж, хоч сенсу у цьому Суртаз і не бачив, але й не слідувати вказівці корони причин не було. Він все одно більше нічого не міг зробити.

***

Настільки потужне заклинання було величезним ризиком. Нес-Ашшад чудово це розумів. І все ж, за поточних обставин, цей ризик був виправданим. На них з небес падав чарівник, що добряче подбав про свій захист — і слабша магія ці щити просто не проб'є.

Старий ліч відчув мимовільну повагу до свого живого супротивника, здатного зосередитися на кількох заклинаннях одночасно в геть не сприятливих для цього умовах. Крім керування своїм химерним транспортом та підтримки щитів, цей чарівник примудрявся плести ще і якісь чари. А вони напевно не обіцяли некромантам нічого хорошого. Тому слід було вдарити першим так, щоб потреби у повторному ударі вже не виникло. Залишалося тільки сподіватися, що тонкого струмка магічної енергії, що надходив з Джерела, виявиться достатньо для виживання.

Знизу долинув гуркіт. Вежа відчутно здригнулася. Зашелестіли та заметушилися лічі. Все це не завадило Нес-Ашшаду завершити розпочате.

Зв'язок з Джерелом розірвався.

Підхоплений потоком повітря прах старого ліча змішався з холодною зеленню його останнього заклинання.

***

Принц запізніло усвідомив, що Мартіолус намагався поцілити в основу вежі, але удар чомусь пішов убік, натомість пробивши стіну і знісши частину даху присадкуватої трикутної будівлі. Це здавалося дивним, адже Сардуус не відчував на фортеці щитів. Але сам факт хибності висновку про наміри імперського чарівника приніс своєрідне полегшення. Втім, натомість виникла інша проблема. Зелене сяйво розкрилося примарними тенетами прямо під ним і тепер швидко наближалося. Некромант, що створив ці чари, кудись зник у той момент, коли маг відвів від нього погляд, щоб оцінити масштаб руйнування.

Вигукнувши останні слова заклинання вогняного дощу, Сардуус різко кинув килим убік у спробі ухилитися від чарів супротивника. На мить йому навіть здалося, що це вдасться, але некромантські примарні тенета несподівано збільшились у розмірі. Кокон захисних заклинань, що огортав принца, спалахнув і з дзвінким виляском поглинув удар. А от килиму не пощастило. Та його частина, що торкнулася мертвотно-зеленого сяйва, одразу розвіялася сірим попелом і пластівцями сажі. І хоча Сардуус скоріше висів у повітрі над килимом, ніж сидів на ньому в загальноприйнятому сенсі, пошкодження артефакту різко погіршило його керованість.

Все, що міг зробити принц — трохи сповільнити падіння і приблизно обрати місце приземлення. Вибір був не з кращих: потрапити під вогненний дощ, що поливав вежу та схил гори, опинитися прямо посеред битви між інквізиторами та привидами у дворі або впасти на дах фортеці поряд з проломом. Чарівник віддав перевагу останньому варіанту і зосередився на тому, щоб приборкати пошкоджений килим, який став вже майже некерованим.

***

Першим до пролому в стіні будівлі попрямували флагеланти, кривавим вихором промчали крізь помітно поріділі загони нежиті. Скеровані священною люттю, вони не думали про те, що коридори фортеці можуть виявитися занадто тісними та вузькими для використання батогів. Залишати їх без допомоги було неприпустимо, і Вайат бігом попрямував за братами, що вирвалися вперед, на ходу наказуючи слідувати за собою іншим інквізиторам.

Косі промені сонця крізь пролом освітлювали довге і вузьке приміщення, що відкрилося його погляду. Побіжно озирнувшись, отець-інквізитор прикинув напрямок, яким вирушили флагеланти, і озирнувся. Брати, що йшли за ним, забарилися через зомбі, що кинулися їм під ноги. Але вони швидко долали несподівану перешкоду, тому Вайат вирішив їх не чекати. За десяток кроків світло поступилося місцем напівтемряві. А в кінці коридору, за поворотом, взагалі панувала пітьма.

На цій прямій ділянці отець-інквізитор побачив флагелантів. Стовпившись, вони затягли бойову молитву, закликаючи Світло собі на допомогу, і повільно відходили назад. Пітьма в глибині коридору ожила.

Вайат мимоволі здригнувся від одного лише вигляду високої людиноподібної фігури в багатошаровому чорному вбранні, що виникла перед флагелантами.