Глава 59. Довга ніч

Наближення інквізиторів не покращило ні стан, ні настрій Сардууса. Звісток із Сонцеграда більше не надходило, а про використання власних здібностей до пророцтва принц заборонив собі навіть думати. Натомість він займав свій розум думками про те, що робити з артефактами некромантів, коли вони нарешті потраплять до його рук.

Останній наказ померлого батька недвозначно змушував Сардууса виконати доручене йому завдання. Але віддати артефакти братові означало приректи їх на гарантоване знищення: до некромантів ставлення Сартімуса — короля Сартімуса, як вже неодноразово подумки виправляв себе принц — було таким же, як і до інквізиторів. Тобто, неприховувана нелюбов на межі з ненавистю. Тому думки Сардууса, який спостерігав крізь магічну сферу за чималим загоном, що рухався у бік його табору, були дуже далекі від радісних. Імперські ланцюгові пси, як між собою називали інквізиторів чарівники, були лише за кілька годин шляху від його табору.

Зітхнувши, принц деактивував артефакт і дбайливо сховав його до оббитої оксамитом скриньки. А потім швидким кроком покинув намет.

Весняне сонце вже котилося до гірської гряди, що виднілася на заході. Сардуус примружився, даючи очам можливість звикнути до денного світла після напівтемряви намету. І лише після цього перевів погляд на молодого ракшаса, що завмер біля входу.

— Пане?.. — коротко рикнула чарівна істота.

— Передай усім викликаним, — тихо промовив принц, — до нас йдуть інквізитори. На територію табору не пускати, на можливі провокації не піддаватися.

— Буде зроблено.

Ракшас зник. І хоча Сардуус з дитинства знав, що телепортуватися ці істоти не вміють, а ефект зникнення пояснюється невловимою для людського ока спритністю, він не переставав дивуватися силі та грації цих чотирируких левоподібних воїнів. І, подекуди, шкодувати про власну нездатність викликати їх. Брат і в цьому його перевершив.

Раптовий порив вітру крижаними пазурами вчепився в одяг Сардууса, і принц поспіхом пірнув до напівтемряви свого намету. Попри підозри, що надія урвати пару годин сну до прибуття інквізиторів напевно марна, але він мав би хоча б спробувати.

***

Табір магів зустрів їх тишею та застиглими по периметру чудовиськами, схожими на величезних, вкритих синьою шерстю чотирируких людей з головами якихось дивних гривастих кішок.

— Що за мерзота, — інквізитор, що крокував ліворуч від Вайата, супроводив ці слова зневажливим плювком. Істота, повз яку вони проходили в той момент, повільно кліпнула повіками та перевела на них погляд блискучих очей з вертикальними зіницями.

— Ракшаси, — промовив Ґунтад, що йшов праворуч від отця-інквізитора. — Чаклуни викликають їх для охорони своїх дорогоцінних тушок. Живучі та вкрай спритні тварюки.

— У нас на півночі, — додав Толб, що йшов позаду нього, — досі розповідають казки про племена кочівників, у яких замість собак охоронцями були леви, як вони їх називали. Великі гривасті кішки. І що перший ракшас — то душа лева, що був улюбленцем ватажка якогось там великого племені.

— Єресь, — похмуро підсумував Вайат.

— Саме так, — погодився очільник флагелантів. І за його тоном отець-інквізитор припустив, що заходів щодо викорінення цієї єресі вже було вжито.

У мовчанні вони за широкою дугою обігнули стоянку магів. Вайат спрямовував свій загін до місця, з яким були пов'язані спогади одночасно і яскраві, і начебто приналежні до якогось іншого його життя. Ніч, повна ожилих кровожерливих тіней. Шалене виття і полум'я, що охопило тіла загиблих братів. Вампір, що розсипався прахом від перших променів сонця. Змучений Ірілатус, що сидить на землі з чашею вина в ослаблих руках. Тоді ще – живий.

— Чудове сусідство, — посміхнувся Ґунтад, коли вони прибули на місце. — З одного боку — некроманти з вампірами, привидами та іншою нечистю, з іншого — чаклуни зі своїми диво-звірятками.

— З нами Світло, — отець-інквізитор і повернувся до решти. — Розводьте багаття і готуйтеся до всеношної.

***

Сардуус прокинувся з відчуттям, ніби хтось стиснув його скроні крижаним обручем. Крізь шелест вітру, що погладжував стіни намету зовні, до нього долинув дивний гомін. Заклинання загострення слуху — і дивний звук розпався на безліч окремих голосів, що в єдиному ритмі повторювали слова молитви. Принц скривився. Інквізитори. Не встигли прибути, як одразу заходилися справляти свої обряди.

Сівши на ложі, зібраному з кількох товстих килимів, теплих ковдр і м'яких подушок, Сардуус різким рухом притиснув вказівні пальці обох рук до скронь, наказавши болю вщухнути. Прості, але дієві чари, одні з перших, яким його навчив сам король — тіло юного принца важко пристосовувалося до заклинання, яке обмежило його дар ясновидця. При спогаді про батька в душі мага знову сколихнулася гіркота. Сардуус сердито труснув головою і підвівся на ноги. Накинувши на плечі вовняний плащ, він покинув намет.

Ніч дихнула на нього свіжістю весняного заморозку з вплетеними в неї димними нотками. У таборі магів вогнища не горіли, тому принц швидко виявив джерело диму. Їм виявилися вогнища, що півколом перегородили шлях від перевалу до відкритого всім вітрам плато — трохи осторонь стоянки чарівників. Сардуус похитав головою, інквізитори розташувалися в небезпечній близькості до некромантів. Але магам це було на руку: у разі нападу – не їм першими зустрічати ворога.

У відблисках полум'я виднілися численні людські постаті. Одні сиділи навколо вогнищ, інші носили дрова і хмиз, треті — мабуть, вартові — просто стояли та спостерігали за околицями. Обозу чи бодай чогось, що нагадувало б вози з припасами, не було. Це насторожило Сардууса. Він чув, що Імператриця мала намір відправити на штурм щонайменше сотню інквізиторів. А такий загін потребує відповідного постачання, якщо збирається чекати на основне військо.

Якщо збирається.

Принц втягнув повітря крізь зуби та глянув на видиму частину свого табору. Ракшаси стояли на варті вздовж всього периметра. Це видовище вселило в Сардууса впевненість у тому, що можливий напад інквізиторів не виявиться несподіваним.