Глава 58. Надії та підозри

Суртаз вдоволено похрумтів кісточками пальців, дивлячись на десятки амулетів з підсушеної глини, що лежали перед ним. Трохи більші й товщі за звичайну монету, з отвором для нанизування на шнур або ланцюжок, заготовки зберігала в собі невелику порцію взятої з Джерела магічної енергії, що вивільнялася при пошкодженні крихкої оболонки. Протягом навчання у школі він нерідко вдавався до виготовлення та використання таких допоміжних інструментів. І хоча Повелитель Шалластхадара не мав ілюзій щодо того, наскільки слабкою буде така підмога під час оборони, простий і монотонний ритуал створення цих магічних дрібничок заспокоював його розум. А ще давав надію на те, що використання навіть таких слабеньких амулетів у разі чого допоможе рівномірніше розподілити навантаження на Джерело.

Якщо Нес-Ашшад і здивувався діям Суртаза, то жодним чином цього не виказав. Натомість він зацікавився самими амулетами — лічі створювали схожі резервуари для магічної енергії, але ті були багаторазовими та доволі складними у виготовленні артефактами, і використовувати їх міг лише сам творець. Отримавши десяток нанизаних на шнурок глиняних "монеток", по обидва боки яких красувалася гербова руна Шалластхадара, старий ліч обережно причепив подарунок до пояса.

Набрав собі амулетів і Суртаз. Він не відчував магічного виснаження, але його план щодо вдосконалення захисних заклинань долини вимагав чимало сил. Вигнання викликаних істот не було поширеним знанням серед некромантів, і Повелитель щиро сподівався, що маги не будуть готові до такого повороту подій.

***

Звістку про те, що вранці наступного дня військо Імперії нарешті вирушить в бік Долини туманів, Вайат сприйняв із суперечливими почуттями. З одного боку, він встиг зібрати необхідні півтори сотні інквізиторів, і багато з них були загартованими тілом і духом бійцями — вірними йому та відданими Світлу. З іншого — отець-настоятель все ще не був призначений, а віддалені монастирі залишилися знекровленими та вразливими, що незабаром принесе чимало лиха.

Але в душі Вайата жевріла надія. Попри найгірші його очікування, ідея використання священної крові для виготовлення алхімічних зіль була сприйнята без значного ремствування. Цьому чимало посприяли слова братів, що стояли пліч-о-пліч з отцем-інквізитором під час випробувань, та й новий брат-архіваріус не забув нагадати про традиційне криваве освячення стріл і клинків. До того ж, брат Лірент, безпосередній творець зіль, заприсягся Світлом, що кров інквізиторів у складі його творінь не піддається неправедним змінам магією чи іншими засобами. Така клятва вважалася священною і лунала рідко, оскільки вважалося, що той, хто порушить її, понесе суворе покарання від самого Світла. І хоча Вайат навскидь не міг пригадати жодного баченого на власні очі подібного випадку, слова Лірента змусили всіх невдоволених замовкнути.

Зрештою, нова зброя давала братам у віддалених монастирях шанс на виживання, поки інквізитори не повернуться з походу до земель некромантів. А задля цього, як розсудили деякі скептики, можна було заплющити очі на незвичайне використання крові, за заготівлю якої взявся брат-алхімік, щойно закінчилися збори.

А незабаром Вайат отримав розпорядження, згідно з яким інквізитори мали вирушити до перевалу біля Долини туманів першими. Їхнє завдання — перевірити прилеглу територію на наявність скверни та нежиті і, за необхідності, очистити від цього багатостраждальні землі Імперії. Нічого незвичайного, типова тактика. Але в цьому наказі отець-інквізитор побачив і прихований сенс: Імператриця не довіряла магам, що прибули до призначеного місця кількома днями раніше. І Вайат у цьому з нею цілковито погоджувався.

Перевал через гори, що оточували Долину туманів, знаходився за три дні шляху від столиці Імперії. Вайат з більшою частиною свого загону вирушив з малою кількістю припасів, залишивши обоз позаду у супроводі пари десятків братів, тому розраховував покрити цю відстань за два дні.

Отець-інквізитор не побоювався серйозних сутичок так близько до столиці, а поповнити припаси та розташуватися на ночівлю між переходами планував у великому поселенні, що знаходилося на півдорозі до долини. Колись засноване ветеранами, що дивом вижили у Другій війні з некромантами, воно завжди нагадувало Вайату скоріше невелику фортецю, оточену житловими та господарськими спорудами, ніж звичайне мирне селище. А використання його як перевалочного пункту було такою ж звичною практикою, як і відправлення інквізиторів у складі авангарду.

Надвечір першого дня Вайат нарешті збадьорився. За відносно недовгий час перебування в центральному монастирі, залишений майже наодинці з купою великих і малих проблем, він вже скучив за звичайною битвою з нежиттю, де все просто й очевидно. Тому, крокуючи пліч-о-пліч з братами, Вайат відчував приплив сил, наче кінь, що давно застоявся, але тепер нарешті вийшов на вільний вигул.

Весняні сутінки настали швидко, і до селища інквізитори дісталися вже у темряві. Прийнявши від незворушного старости ключі від бараків та складу з припасами, Вайат вдячно кивнув і відправив своїх людей розташовуватися на ночівлю. Сам він не відчував втоми, хоч і розумів, що його тілу потрібен відпочинок перед переходом наступного дня. Але отець-інквізитор не міг відмовити собі в задоволенні прогулятися на самоті — розкоші, майже недосяжної для нього в монастирі. Втім, тільки-но Вайат вийшов на безлюдну околицю селища і зупинився, повільно вдихаючи холодне повітря, як за його спиною пролунали квапливі кроки.

— Отче-інквізиторе, — шанобливо звернувся до нього неочікуваний супутник, — вибачте, що порушую ваше усамітнення.

— Щось трапилося, Толбе? — втомлено поцікавився Вайат.

— Я... мені треба з вами поговорити.

Збентеження, що лунало в голосі очільника флагелантів, не було тому властивим і здивувало отця-інквізитора.

— Про що?

— Мене непокоїть поведінка вашого помічника.

Вайат мовчки поглянув на інквізитора знизу вгору і повів рукою, пропонуючи говорити далі. Але той мовчав.