Глава 56. Хай живе король

Вражений результатом застосування Підвіски всезнання Суртаз вирішив залишити цей артефакт при собі. Він знаходив забавною поведінку ока щоразу, коли використовував підвіску замість маятника. Некромант, тримаючи кінчиками кістяних пальців голку, спирався ліктем об стіл або підлокітник крісла і спостерігав за тим, як невеличка клітка вільно розгойдувалася на ланцюжку. Іноді – з боку в бік. Іноді – описуючи кола. Повелитель пам'ятав, що один із найпростіших видів пророкування включав використання маятника, за характером рухів якого судили про відповідь. Звісно, Підвіска всезнання для цього не годилася зовсім, та й віщун із Суртаза був нікчемний — це він з'ясував ще за часів навчання в школі. Але око, що раз по раз сердито зиркало на нього, забавляло, а спостереження за мірним похитуванням підвіски допомагало зосередитися на роздумах. А подумати було над чим.

Маги стали табором біля кордону Долини туманів, і підлеглі їм чарівні істоти стежили за перевалом. По-хорошому, варто було завдати їм удару, перш ніж до них прийде підкріплення у вигляді військ Імперії. Але Суртаз водночас усвідомлював, що чарівники напевно тільки цього й чекають.

— Не подобаються мені ці маневри біля кордону, — підтвердив його думки Нес-Ашшад в одну з ночей. На той момент маги стояли табором понад дві доби. — Ці коливання енергії... Таке відчуття, ніби вони туди-сюди по порталах стрибають. Дратує...

— Гадаєш, привертають увагу? — поцікавився Повелитель. Згадані старим лічем коливання енергії він відчував, як тонкий дзвін, що час від часу лунав на межі чутності.

— Не виключено, якщо припустити, що вони хочуть нас спровокувати. Як варіант, через портали можуть надходити підкріплення.

— Якщо це справді портали, а не тло від захисних заклинань, — задумливо промовив Суртаз. — За межами долини напевно ними все обплутано. За перевалом спостерігав дорослий ракшас, такі мало кому підкоряються, наскільки пам'ятаю. Виходить, у таборі є щонайменше один архімаг або близький до цього рангу. Мабуть, ризикувати розвідниками таки не варто...

— Погано, — лаконічно підсумував Нес-Ашшад. — З іншого боку — ми попереджені.

— Начебто ми й без того не знали, що майбутня битва цілком імовірно стане для нас останньою, — Повелитель видав шелестливий звук, який посмертно замінив йому сміх. — Але якщо вони покладатимуться на викликаних істот, то проти цього в мене знайдеться дещо, що їм не сподобається... Недарма ж я стільки часу проводив у шкільній бібліотеці, — пояснив він старому лічу, що зацікавлено схилив голову до плеча. — Головне, щоб Джерело витримало…

***

Заклинання від безсоння не допомагали. У ніч, коли Сартімус кинувся крізь портал до Сонцеграда, Сардуус так і не заснув. Не зміг заплющити очей він і наступного дня. І наступної ночі — теж.

Розумом чарівник осягав сенс останнього наказу – не можна було залишати табір без нагляду, враховуючи можливість нападу з боку некромантів. Але почуття... Думка про те, що у смертного ложа батька йому могло просто не знайтися місця, щоразу піднімала хвилю гніву та обурення в душі принца. На тлі безсоння ці почуття доводили Сардууса мало не до божевілля.

У сірий досвітній час дивне напівзабуття таки накрило його. Принц ніби повернувся до палацу і ввійшов до королівської спальні, темряву якої намагався розігнати лише самотній магічний світляк. Його слабке світло ледве пробивалося крізь шовкову тканину балдахіна, але навіть такого мізерного освітлення було достатньо, щоб побачити, наскільки блідим і виснаженим виглядав колись наймогутніший з чарівників. Усвідомлюючи, що це напевно лише сон, Сардуус підійшов ближче.

— Батьку... Як же так?.. — голос зірвався, здавшись йому чужим. Принц торкнувся руки короля, що лежав без руху. Холодні й вогкі пальці трохи ворухнулись у його долоні.

— Сар... ті... мус, — не розплющуючи очей, прошепотів король і ледве помітно посміхнувся куточком рота. — Ти... встиг...

Принцу відчайдушно захотілося сказати, що поряд з ним не Сартімус, а він — Сардуус, його молодший син. Але невимовлені слова застрягли у горлі. Це було неважливо. Це лише сон.

— Так... — тільки й зміг видихнути він.

— До… бре…

Король почав щось говорити, але надто тихо й нерозбірливо. Сардуус наблизився до батька впритул і схилився над ним, щоб чути хоча би щось. І лише в останній момент ухопився вільною рукою за узголів'я, ледве не звалившись на мага, що лежав у ліжку.

— Що?.. — долаючи несподівану слабкість, здавлено прохрипів принц. — Батьку...

Король продовжував лежати із заплющеними очима. Його голос зміцнів, і хоча Сайрес усе ще говорив пошепки, слова, які він вимовляв, лунали чітко і були зовсім незнайомі Сардуусу. Зловісні шипляче-свистячі звуки й тягуча вимова викликали відчуття смертельного холоду в грудях, а на шиї принца ніби стиснулися крижані пальці. Ривком відхилившись, він рухнув навколішки біля ложа, через що його обличчя Сардууса опинилося на одному рівні з обличчям батька. 

Сайрес повернув голову в його бік, посміхнувся і розплющив очі.

Сардуус закричав і вирвався з безодні сну. Хапаючи ротом повітря, він обхопив себе тремтячими руками в спробі опанувати себе.

— Пане, з вами все гаразд? — маг із почту Сартімуса підняв полог намету. Промені сонця, що розірвали напівтемряви, здавалися надто яскравими.

— Так... — судомно видихнув Сардуус. — Сон... наснився, — нарешті вирівнявши дихання, він уже впевненіше додав. — Все гаразд. Чи є новини від мого брата?

— Є, пане, — ствердно кивнув чарівник. — Я саме збирався вам повідомити. Король Сартімус надіслав розпорядження – ракшаси переходять під ваше керування. Сам він на невизначений час залишиться у Сонцеграді, тому не братиме участі у битві.

— Король Сартімус... — принц затнувся. — Я подякую йому при нагоді. Можеш іти.

Маг шанобливо кивнув і вийшов із намету.

— Король Сартімус... — пошепки повторив Сардуус, потираючи скроні. До слабкості, що залишилася після сну, додався ще й головний біль. — Чи дійсно це ти, брате мій?..