Глава 54. Усмішка мерця

— За два дні ми обшукали монастир вздовж і впоперек, але не знайшли жодного натяку на те, куди та чому зник брат-архіваріус, — винувато доповів Ґунтад і похмуро скуйовдив коротке волосся. — Всі речі залишилися на своїх місцях, в бібліотеці — порядок, в архівних записах — також. Він ніби ненадовго вийшов і… як у воду пішов.

— Мало мені було проблем із призначенням отця-настоятеля, — Вайат, що не втримався та під час короткої доповіді почав вимірювати кроками свою келію, зупинився і схрестив руки на грудях. — Тепер ще й це.

— Втім, якраз призначення це має полегшити…

— Поясни, — попри розуміння того, куди хилить помічник, Вайат все ж волів почути це промовленим вголос.

— Про його ставлення до покійного Ірілатуса і вас, як до його наступника, не знають хіба що наймолодші з послушників, — знизав плечима святий воїн. — Та й ті — лише тому, що старий ще не встиг дістатись до них зі своїми нотаціями. І якщо шлях вашого попередника до Світла дійсно дає підстави для недовіри, то неприязнь брата-архіваріуса до вас... Загалом, всі вважали це звичайною упередженістю. Але його слово мало вагу, а тепер...

— Я цього не робив, — процідив отець-інквізитор.

— Я не сумніваюсь в цьому, але все-таки вважаю, що цей збіг обставин — чудова можливість... — спіймавши важкий погляд отця-інквізитора, Ґунтад безневинно усміхнувся, — призначити отцем-настоятелем того, кому ви довіряєте.

Вайат втомлено похитав головою.

— А я вже подумав, що ти знову...

Договорити він не встиг. За дверима почулися кроки, пролунали схвильовані голоси. Хтось постукав. Отець-інквізитор кивком вказав Ґунтаду на двері, і той відчинив їх.

— Толбе? — здивувався святий воїн, відходячи набік, щоб впустити несподіваного гостя. — Ти ж наче вирушав до палацу.

— Я там був, — переступивши поріг, Толб пригнувся, щоб не зачепити головою одвірок. Коли ж він випростався, то кремезний Ґунтад поряд з ним здавався мало не карликом. — І зі мною передали послання отцю-інквізитору.

Святий воїн шанобливо схилив голову, що все одно не завадило йому згори дивитися на Вайата, а потім витяг з кишені трохи зім'ятий сувій, скріплений печаткою Імператриці. 

— Але я прийшов не лише через послання, — додав він, — брата-архіваріуса знайдено. Годиною раніше перевіряли міст, і під час підйому виявили тіло у рові. Я збирався повертатися до монастиря, і щойно покинув палац. А тут — така знахідка...

Вайат з приголомшено промовчав, гадки не маючи, що на це відповісти.

— Ну… Принаймні він знайшовся, — похмуро мовив Ґунтад замість нього. — Як виглядав? Рани…

— Жодних слідів, — похмуре, вкрите безліччю шрамів обличчя Толба було сповнене смутку. Хоча людина, не знайома з лідером інквізиторів-флагелантів північного монастиря, навряд чи розпізнала би цю емоцію. — При побіжному огляді на місці тіло здалося мені геть неушкодженим. Але знаєте, що мене... спантеличило? — святий воїн перевів погляд з Вайта на Ґунтада і назад.

— І що ж? — стримано поцікавився отець-інквізитор.

— Брат-архіваріус помер з усмішкою. Він досі усміхається.

***

Вайат особисто оглянув тіло старого і переконався у відсутності на ньому ушкоджень. Принаймні — прижиттєвих. Посмертні ж були мінімальними — тіло, зважаючи на все, вдалося акуратно витягти з води, чому напевно посприяла відлига. Вже відчувалося наближення весни, але яскраве сонячне світло не могло розсіяти ту темряву, що причаїлася в глибині душі отця-інквізитора.

Обставини загибелі брата-архіваріуса залишилися загадкою. Ще однією. Вайата не полишало відчуття того, що це пов'язано зі смертю Ровіма. Але від такої підозри ставало лише гірше. Щось відбувалося. Незрозуміле, погане, непередбачуване. Усмішка, що застигла на обличчі покійника, тільки затвердила отця-інквізитора в цій думці. Потопельники не усміхаються. Виходило, що хтось скинув мерця в рів, або... Брат-архіваріус був одержимим. Відправивши ченця у воду, демон міг змусити його усміхатися до самої смерті, а холод зимової ночі... чи ночей — допоміг зберегти цю неприродну усмішку до моменту виявлення тіла.

Демон глузує з нього.

Молячись за повернення душі покійного брата до Світла, Вайат не міг зосередитися на простих, ще в юності завчених словах. Вони губилися і плуталися, і їхня вимова у правильному порядку потребувала від отця-інквізитора чималих зусиль. Він списував це на втому. Брати вже не раз нагадували йому про необхідність відпочинку, надто помітним вже стало виснаження. Вайат і сам це відзначав, коли бачив у дзеркалі своє відображення, схоже на ожилого мерця в інквізиторському вбранні. 

Надто виснажливими виявилися події останніх тижнів, а справи днів прийдешніх обіцяли не менше клопоту. Первісно позначений Імператрицею час на збори скоротили вдвічі. Про це йшлося в посланні, яке приніс Толб.

А це, своєю чергою, означало — вже сьогодні доведеться розповісти на загал про нову зброю проти нежиті та закликати всіх інквізиторів поділитися своєю кров'ю для її створення. І Вайат не був упевнений, що це буде сприйнято… правильно. Занадто мало часу для звикання до цієї новини. А на спроби розібратися із загадковими смертями часу не було зовсім. Призначення отця-настоятеля також довелося відтермінувати. Помічники справлялися досі, впораються і за його відсутності. Головне — повернутися.

— Будь прокляте чаклунське кодло та їхня допомога, — пробурмотів отець-інквізитор. Він з радістю дозволив би чарівникам вирушити в атаку першими та благополучно вбитись, але схоже, що Імператриця мала дещо інші плани. Принаймні, поки що.

Старший син короля-чаклуна вже став табором на кордоні з землями некромантів, і отець-інквізитор мав привести своїх братів, щоб розташуватися поруч, поки не прибуде решта війська.

Про всяк випадок.