Глава 43. Спокута

Шеадда завжди користалася будь-якою нагодою, щоб нагадати про те, наскільки марно витратила свою кров тієї ночі, коли вирішила перетворити його на вампіра. Вона побачила в ньому якісь приховані таланти й дуже розчарувалася, не виявивши й сліду очікуваних здібностей після його переродження в сутінках. Тоді він гадки не мав, про що вона говорила, і був радий хоча б тому, що Шеадда не вбила його одразу і навіть іноді дозволяла побути поруч.

Хоч і чимало разів пошкодував про це в подальшому нежитті.

Мераар хоч і був йому кровно чужим, але хоча б ніколи не намагався дошкулити і не називав нікчемою. Подібна нейтральність здавалася майже добротою. І тим болючішою була неможливість хоч би як попередити некромантів про те, що цей доброзичливий і надто довірливий шемелір потрапив до пастки Шеадди.

Він відчував спрагу своєї сутінкової матері і здогадувався, що вона збиралася зробити. Знав, що це заборонено. В одну з перших ночей Шеадда розповіла йому про цю заборону, але значно детальніше описала кров сородичів — як ласощі, що дарують неймовірну силу. Мабуть, тоді вона сподівалася, що молодий і недосвідчений шелір спокуситься і ризикне спробувати. І тоді б у неї з'явився законний привід його вбити.

Але йому тоді вистачило сил утриматись. 

Погляди некромантів пекли йому спину, коли він виходив з бібліотеки. Спроба подолат силу наказу відбивалася дрібним тремтінням в основі шиї та між лопаток. Він хотів це зробити, але… Не міг. Взагалі. Дитя не здатне чинити опір своєму сутінковому батьку чи матері, принаймні поки саме не стане вищим вампіром. І це якщо не згадувати про те, що Шеадда охоче користувалася своїми здібностями та пильно стежила за думками та діями своїх нащадків, корегуючи їх на власний розсуд.

Він знав про це, адже не був настільки бездарним, як звикла вважати його сутінкова матір. Але йому бракувало сил, досвіду та крові, щоб протиставити їй хоча би щось.

Доповівши некромантам схвалену Шеаддою брехню, він безцільно вештався по фортеці та вдавав, що продовжує шукати Шеадду, хоч і добре знав, де саме вона знаходиться. Непомітний для живих та лічей бар'єр не просто закривав комірчину поряд з трупарнею — він поширювався на весь поверх. Решта нащадків Шеадди теж щось відчувала, але навряд чи це усвідомлювала, просто шукаючи привід опинитися деінде. А він і їм нічого не міг сказати. Так і кружляв, то поверхом вище, то поверхом нижче.

Але якоїсь миті бар'єр спочатку ослаб, а потім і взагалі зник.

Спочатку він не повірив своїм відчуттям. Подумав, що знову навіщось знадобився Шеадді, і таким чином вона дозволяє йому наблизитися. Але потім відчув, що вона просто кудись пішла. Кудись вниз, до найглибших підвалів.

Це непокоїло.

Але значно більше занепокоєння викликало незнання про долю Мераара. І тому, щойно зник бар'єр, він попрямував до тієї комірчини, де відчував залишкові сліди ментального щита Шеадди.

Мераару пощастило дожити до його приходу. Або навпаки — не пощастило. Хай там як, тепер він міг хоча би якось спокутувати свою провину — дати сил вищому вампіру, який напевно захоче помститися своїй кривдниці. Який є мало не єдиним, хто зараз здатний встигнути це зробити, адже Шеадда вочевидь не просто так пішла вниз. Вона замислила щось дуже, дуже погане. І, як він відчував, сама боялася свого задуму.

Він опустився навколішки на підлогу поруч з нерухомим тілом, а потім іклами рвонув вени за своєму зап'ясті, зрошуючи густою чорною кров'ю губи Мераара. Це все, чим він міг розплатитися за власне безсилля. 

Рана на зап'ясті затяглася швидко, і він знову розкрив її. Смак власної крові був огидним. Вночі, коли спрага ставала нестерпною, а для полювання не було можливості, він намагався її пити. Але це не давало полегшення, ставало тільки гірше.

Його тіло реагувало на втрату крові, спрага поволі розправляла в його животі свої вогняні шипи, але він все одно знову і знову розривав іклами шкіру та віддавав непритомному шемеліру найцінніше, що в нього було.

І не помітив, як Мераар розплющив очі та хижо посміхнувся.

***

Суртаз сидів у кріслі та крутив у руках важкий фоліант. Ланцюжок, протягнутий крізь його корінець, тихо побрязкував. Він зміївся по вкритих мантією колінах, ніби намагався піднятися вище та зачепитися за пояс.

Повелитель на це не зважав, його думки зосередилися на розповіді Нес-Ашшада.

Вони подумали, що він помер. Остаточно. І Аліссетеад-Шаал пожертвувала собою, віддала всю свою магічну енергію, щоб притягнути його душу назад та повернути до скелетованого тіла. Викривлення Джерела завадило їй швидко відновити сили, і жінка-ліч перетворилася на порох. Лісс пішла на це свідомо, адже вважала себе винною у тому, що сталося, і вирішила спокутувати свою провину за будь-яку ціну. У чому полягала та провина — Суртаз так і не зрозумів. Нес-Ашшад, схоже, також.

Спочатку В'єррн, тепер — Аліссетеад-Шаал. Ще одна марна жертва.

Суртаз докоряв собі за те, що саме тоді вирішив затриматися у світі Джерела, щоб розпитати про пророцтво. Можливо, витрачених на відповідь хвилин вистачило би, щоб встигнути повернутися зусиллями Повелителів і тим самим не дати Лісс упокоїтися. 

Втім, чи врятувало би це її? Цього він вже не дізнається. Адже час у світі Джерела напевно плине інакше, ніж у реальності.

Повелитель провів кістяним пальцем по корінцю книги в шкіряній темно-коричневій палітурці. Ще з часів школи він знав, що вміст кожного гримуара був унікальнім, адже поєднував у собі опис розповсюджених практик з особистим досвідом некроманта. І тим цінніше для Суртаза було те, що Аліссетеад-Шаал була кширр-тассом. Найстарішим з усіх нині присутніх серед живих чи безсмертних. 

Була.

Прощальний подарунок Лісс — безцінна річ, адже міг містити безліч описів рідкісних ритуалів та нотаток стосовно їхнього проведення. Але навіть якщо ні — власним гримуаром Суртаз все ще так і не обзавівся, тому не бачив причин відмовлятися від використання спадку Аліссетеад-Шаал.